Володимир Сорокін - День опричника

Як живе рожеве поросятко на рожні розпеченому, здригається та повискує вдовиця. Впиваюсь я зубами в ступню її. Верещить вона й б’ється на столі. А я статечно й неухильно соковите діло вершу.

— Гойда! Гойда! — бурмочуть опричники, відвертаючись.

Важливе діло.

Потрібне діло.

Хороше діло.

Без цього діла наїзд все одно, що кінь без наїзника… без вузди… кінь білий, кінь… красивий… розумний… зачарований… кінь… ніжний кінь-вогонь… солодкий… цукровий коник без наїзника… І без вузди… біс вузди… з бісом білим… з бісом солодким… з бісом цукрової вузди… з бісом цукрової вузди… з бісом цукрової вузди… з бісом цукрової вузди… чи далеко ж до пи-и-и-и-и-и-иииииизди-и-и-и-и-и-и-и-и-и!

Солодко залишати сім’я своє в лоні дружини ворога держави.

Солодше, ніж рубати голови самим ворогам.

Випадають ніжні пальчики вдовиці з мого рота.

Кольорові райдуги пливуть перед очима.

Поступаюся місцем Пососі. Прутень його із вшитими річковими перлинами на палицю Іллі Муромця схожий.

Оха-ха… добре натоплено в дворянина. Виходжу з будинку на ґанок, сідаю на лавку. Дітлахів уже повезли. Від скотаря побитого-підрізаного на снігу лиш криваві бризки зосталися.

Стрільці топчуться довкола воріт із повішеним, розглядають.

Дістаю пачку «Батьківщини», закурюю. Борюсь я з цією звичкою шкідливою, басурманською. Хоч і скоротив число сигарет до семи на добу, а кинути остаточно — сил нема. Отець Паїсій відмолював, велів покаянний канон читати. Не допомогло… Стелиться димок по вітерцю морозяному. Сонце як сяяло, так і сяє, зі снігом переморгується. Люблю зиму. Мороз голову прочищає, кров бадьорить. Узимку в Росії справи державні швидше робляться.

Виходить Посоха на ґанок: губи розкотив, ледь слина не крапає, очі посоловілі, прутень свій багряний, натруджений ніяк у ширінку запхати не може. Стоїть розчепірою, заправляється.

З-під каптана книжка випадає. Піднімаю. Відкриваю — «Заповітні казки». Читаю зачин вступний:

А книжечка — зачитана до дір, засмальцьована, ледь сало зі сторінок не скрапує.

— Що ж ти читаєш, бешкетнику? — шльопаю Посоху книгою по лобі. — Батя побачить — з опричнини витурить тебе!

— Пробач, Ком’яго, лихий попутав, — бурмоче Посоха.

— По ножу ходиш, довбуре! Це ж паскудство крамольне. За такі книжки Друкарський Приказ чистили. Ти там її підчепив?

— Мене на ту пору в опричнині ще не було. У воєводи того самого в будинку й притирив. Нечистий з путі збив.

— Зрозумій, дурню, ми ж охоронна зграя. Повинні розум тримати в холоді, а серце в чистоті.

— Розумію, розумію… — Посоха знуджено чухає під шапкою своє чорняве волосся.

— Государ же слів лайливих не терпить.

— Знаю.

— А як знаєш — спали книгу паскудну.

— Спалю, Ком’яго, от тобі хрест… — Він розмашисто хреститься, ховаючи книжку.

Виходять Нагул і Охлоп. Поки двері за ними зачиняються, чую стогін вдови дворянина.

— Гарна, стерво! — Охлоп спльовує, зсовує на потилицю магерку.

— Не закачають її до смерті? — питаю, гасячи недопалок об лавку.

— Ні, не повинні… — широколиций усміхнений Нагул сякається в кимось любовно вишиту білу хустку.

Невдовзі з’являється Зябель. Після круговухи він завжди схвильований і багатослівний. Зябель, як і я, з вищою освітою, університетський.

— Усе-таки як славно знищувати ворогів Росії! — бурмоче він, дістаючи пачку «Батьківщини» без фільтра. — Чингісхан казав, що найбільше задоволення в світі — перемагати ворогів, плюндрувати їхнє майно, їздити на їхніх конях і любити їхніх дружин.

Мудрий був чоловік!

У пачку «Батьківщини» лізуть пальці Нагула, Охлопа й Зябеля. Дістаю своє кресало фасонне, холодного вогню, даю їм прикурити:

— Щось ви всі на чортове зілля підсіли. Знаєте, що тютюн навіки проклятий на семи каменях святих?

— Знаємо, Ком’яго, — посміхається Нагул, затягуючись.

— Сатані кадите, опричники. Диявол навчив людей курити тютюн, щоб люди куріння робили йому. Кожна сигарета — фіміам на славу нечистого.

— А мені один розстрига казав: хто курить табачок, той Христів мужичок, — заперечує Охлоп.

— А в нас у полку сотник повторював завжди: «Копчене м’ясо довше зберігається», — зітхає Посоха й теж бере сигарету.

— Дурні ви несусвітні! Государ наш не курить, — кажу їм. — Батя теж кинув. Треба й нам чистоту легень пильнувати. І вуст.

Мовчки курять, слухаючи.