Володимир Сорокін - День опричника

На крові — усе як по маслу пройде.

Знітилась челядь. Сиволапий за пику різану схопився, крізь пальці — крівця жебонить.

Ховає ніж Погода, спльовує на переможеного, підморгує челяді:

— Тю! А морда ж бо в крові!

Це — слова відомі. Їх завжди наші кажуть. Склалося так.

Тепер пора крапку ставити. Піднімаю палицю:

— На коліна, сиволапі!

У такі хвилини все відразу видно. Ой, як добре видно людину російську! Лиця, лиця оторопілої челяді. Прості російські лиця.

Люблю я дивитись на них у такі хвилини, у момент істини. Зараз вони — дзеркало. У якому відбиваємось ми. І сонечко зимове.

Слава Богу, не помутніло дзеркало це, не потемніло від часу.

Падає челядь на коліна.

Наші розслабились, заворушилися. І тут — дзвінок Баті: стежить зі свого терема в Москві:

— Молодця!

— Служимо Росії, Батю! Що з будинком?

— На злам.

На злам? Це щось нове… Зазвичай садибу чавлену берегли для своїх. І колишня челядь залишалася під новим хазяїном. Як у мене. Перезираємось. Батя білозубо посміхається:

— Чого задумались? Наказ: чиста місцина.

— Зробимо, Батю!

Ага. Чиста місцина. Це означає — червоний півень. Давненько такого не бувало. Але — наказ є наказ. Його не обговорюють.

Командую челяді:

— Кожен по мішку барахла взяти може! Дві хвилини даємо!

Ті вже зрозуміли, що будинок пропав. Підхопились, побігли, розсипались по своїх закутках, хапати нажите, а заразом — що під руку потрапить. А наші на будинок позирають: ґрати, двері куті, стіни з червоної цегли. Добротність у всьому. Гарна кладка, рівна. Штори на вікнах завішені, та не щільно: позирають у щілини швидкі очі. Тепло домашнє там, за ґратами, прощальне тепло, що трепетом смертельним зачаїлося. Ох, і солодко ж проникати в цей затишок, солодко виколупувати звідти той трепет прощальний!

Челядь набрала по мішку барахла. Бредуть покірно, як каліки перехожі. Пропускаємо їх до воріт. А там, біля пролому, стрільці з променестрілами чатують. Покидає челядь садибу, озирається.

Озирніться, сиволапі, нам не шкода. Тепер — наш час. Оточуємо будинок, стукаємо палицями по ґратах, по стінах:

— Гойда!

— Гойда!

— Гойда!

Потім обходимо його тричі по сонцевороту:

— Горе дому цьому!

— Горе дому цьому!

— Горе дому цьому!

Ліпить Поярок вертуху до дверей кутих. Відходимо, вуха рукавицями прикриваємо. Рвонула вертуха — і нема дверей. Та за першими дверима — другі, дерев’яні. Дістає Сиволай різак променевий. Вискнуло полум’я синє, несамовите, вперлося в двері тонкою спицею — і впав проріз у дверях.

Заходимо всередину. Спокійно заходимо. Тепер уже поспішати не варто.

Тихо всередині, супокійно. Гарний будинок у дворянина, затишний. У вітальні все на китайський лад — лежанки, килими, столики низькі, вази на зріст людини, сувої, дракони на шовку і з нефриту зеленого. Бульки новинарські так само китайські, гнуті, чорним деревом облямовані. Східними пахощами відгонить.

Мода, нічого не вдієш. Піднімаємось нагору широкими сходами, килимом китайським застеленими. Тут рідні запахи — олією лампадною тягне, деревом добірним, книгами старими, валеріаною.

Хороми гарні, рублені, шпаровані. З рушниками, кіотами, скринями, комодами, самоварами та печами кахляними. Розходимось по кімнатах. Нікого. Невже втік, гнида? Ходимо, під ліжка палиці засовуємо, ворушимо білизну, шафи платтяні ламаємо. Нема ніде хазяїна.

— Не в трубу ж він вилетів? — бурчить Посоха.

— Мабуть, хід потайний у будинку є, — шукає Кріпло палицею в комоді.

— Паркан оточений стрільцями, куди він дінеться?! — заперечую я їм.

Піднімаємося в мансарду. Тут — зимовий сад, каміння, стінка водяна, тренажери, обсерваторія. Тепер у всіх обсерваторії… Ось чого я збагнути ніяк не можу: астрономія з астрологією, звісно, науки великі, але до чого тут телескоп? Це ж не книга гадальна!

Попит на телескопи в Білокам’яній просто шалений, у голові не вкладається. Навіть Батя собі в садибі телескоп поставив. Правда, дивитись йому в нього ніколи.

Посоха наче думки мої читає:

— Заходились дворяни та міняйли на зірки витріщати очі.

І що вони там розгледіти хочуть? Смерть свою?

— Може, Бога? — посміхається Хруль, стукаючи палицею по пальмі.

— Не богохульствуй! — уриває його голос Баті.

— Вибач, Батю, — хреститься Хруль, — лихий попутав…

— Що це ви по-дідівському шукаєте, простаки! — не вгамовується Батя. — Вмикайте «нишпірку»!

Вмикаємо «нишпірку». Пищить, на перший поверх показує.