Володимир Сорокін - День опричника

Кладу мобіло на тумбу. Якого біса посольський дяк нагадує мені про пильність? Ага… тепер же посольські справляють обряд обмивання рук. Забув… Не розплющуючи очей, звішую ноги з ліжка, струшую головою: важка після вчорашнього. Намацую дзвіночок, трясу. Чутно, як за стіною Федько зістрибує з лежанки, метушиться, торохтить посудом. Сиджу, опустивши не готову прокинутись голову: учора знов довелося прийняти по повній, хоч зарікся пити й нюхати тільки зі своїми, клав 99 поклонів покаянних в Успенському, молився святому Воніфатію. Собаці під хвіст! Що поробиш, коли окольничому Кирилу Івановичу я не можу відмовити. Він розумний. І майстер на мудрі поради. А я, на відміну від Поярка й Сиволая, ціную в людях розумне начало.

Слухати премудрі слова Кирила Івановича я можу безконечно, а він без кокоші неговіркий…

Заходить Федько:

— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу.

Розплющую очі.

Федько стоїть із підносом. Пика його, як завжди зранку, пом’ята й безглузда. На підносі традиційне для похмільного ранку: склянка білого квасу, чарка горілки, півсклянки капустяного розсолу. Випиваю розсіл. Щипає в носі й зводить вилиці. Видихнувши, перекидаю в себе горілку. Навертаються сльози, розмиваючи Федьчину пику. Згадується майже все — хто я, де й задля б чого. Зволікаю, обережно вдихаю. Запиваю горілку квасом. Минає хвилина Непорушності Великої. Відригую гучно, зі стогоном нутряним. Витираю сльози. І тепер згадую вже все.

Федько забирає піднос і, ставши на коліно, підставляє руку.

Спираюся, встаю. Від Федька зранку пахне гірше, ніж увечері.

Це — правда його тіла, і від неї нікуди не дінешся. Різки тут безсилі. Потягуючись і крекчучи, іду до іконостаса, засвічую лампадку, стаю на коліна. Читаю молитви ранкові, б’ю поклони. Федько стоїть позаду, позіхає й хреститься.

Помолившись, зводжуся, спираючись на Федька. Іду до ванної.

Умиваю обличчя приготованою криничною водою з плаваючими крижинками. Дивлюся в дзеркало. Обличчя запухло трішки, краї носа в синіх прожилках, волосся скуйовджене. На скронях перша сивина. Ранувато, як на мій вік. Але — служба наша така, нічого не вдієш. Тяжке діло державне…

Справивши велику й малу нужду, залажу в джакузі, вмикаю програму, відкидаю голову на теплий, зручний підголівник. Дивлюся в стелю на розпис: дівки збирають вишні в саду. Це заспокоює. Дивлюсь на дівочі ноги, на кошики зі стиглими вишнями.

Вода наповнює ванну, спінюється повітрям, вирує довкола мого тіла. Горілка всередині, піна ззовні поступово повертають мене до тями. За чверть години бурління припиняється. Лежу ще трохи.

Натискаю кнопку. Входить Федько з простирадлом і халатом. Допомагає мені вилізти з джакузі, обгортає простирадлом, закутує в халат. Проходжу до їдальні. Там Тетянка вже сервірує сніданок.

На стіні трохи далі — булька вістова. Даю голосом команду:

— Новини!

Спалахує булька, переливається блакитно-біло-червоним прапором Батьківщини із золотим орлом двоголовим, дзвенить дзвонами Івана Великого. Сьорбнувши чаю з малиною, переглядаю новини: на північно-кавказькій ділянці Південної Стіни знову крадіжки приказних і земських, далекосхідна Труба так і буде перекрита до чолобитної від японців, китайці розширюють поселення в Красноярську й Новосибірську, суд над міняйлами з Уральського казначейства триває, татари будують до Ювілею Государя розумний палац, миршавці з Лікарської академії завершують роботи над геном старіння, муромські гуслярі дадуть два концерти в Білокам’яній, граф Трифон Багратіонович Голіцин побив свою молоду дружину, у січні у Свято-Петрограді на Сінній шмагати не будуть, рубль щодо юаня зміцнів іще на півкопійки.

Тетянка подає сирники, парену ріпу в медові, кисіль. На відміну від Федька, Тетянка благоліпна й благопахуча. Спідниці її приємно шелестять.

Міцний чай і журавлинний кисіль остаточно повертають мене до життя. Рятівний піт пробиває. Тетянка простягає мені нею ж таки вишитий рушник. Я витираю лице своє, встаю з-за столу, хрещуся, дякую Господові за харч.

Пора братися за справи.

Захожий цирульник уже чекає в платтяній. Іду туди. Мовчазний, присадкуватий Самсон з поклоном всадовлює мене перед дзеркалами, масажує обличчя, натирає шию лавандовою олією. Руки в нього, як і в усіх цирульників, не дуже приємні.

Але я принципово не згоден із циніком Мандельштамом — влада аж ніяк не «отвратительна, как руки брадобрея» [1] «Гидка, як руки голяра» (рос.). . Влада чарівна й приваблива, як лоно незайманої гаптарки. А руки цирульника… що ж тут вдієш — бабам наших борід голити не годиться. Самсон пускає мені на щоки піну з оранжевого балончика «Чингісхан», якомога акуратніше розтирає, не торкаючись моєї вузької й красивої бороди, береться за бритву, розмашисто гострить її на ремені, націлюється, піджавши нижню губу, і починає рівно й плавно знімати піну з мого обличчя. Дивлюсь на себе. Щоки вже не дуже свіжі. За ці два роки я схуд на півпуда. Синці під очима стали звичними. Усі ми хронічно недосипаємо. Минула ніч — не виняток.