Володимир Сорокін - День опричника

Паркуюсь, виходжу з машини, відкриваю багажник, дістаю свою палицю тесову. Підходжу до наших. Стоять, чекають наказу. Баті немає, значить, я за старшого. Вітаємось по-діловому.

Дивлюсь на паркан: по периметру в ялиннику — стрільці з Таємного Приказу, нам на підмогу. Оточено садибу зусібіч іще з ночі за наказом Государевим. Щоб миша капосна не прослизнула, щоб комар підступний не пролетів.

Але міцні ворота в дворянина. Поярок дзвонить у хвіртку, повторює:

— Іване Івановичу, відчиняй. Відчиняй по-хорошому!

— Без думських дяків не ввійдете, душогуби! — лунає з динаміка.

— Гірше буде, Іване Івановичу!

— Гірше мені вже не буде, псе!

Що правда — то правда. Гірше тільки в Таємному Приказі. Але туди Івану Івановичу вже й не треба. Самі впораємось. Чекають наші. Пора!

Підходжу до воріт. Завмирають опричники. Б’ю по воротях палицею перший раз:

— Горе дому цьому!

Б’ю другий раз:

— Горе дому цьому!

Б’ю третій раз:

— Горе дому цьому!

І заворушилась опричнина:

— Слово й Діло! Гойда!

— Гойда! Слово й Діло!

— Слово й Діло!

— Гойда! Гойда! Гойда!

Плескаю Поярка по плечу:

— Верши!

Заметушився Поярок із Сиволаєм, приліпили вертуху на ворота. Відійшли всі, позатикали вуха. Гахнуло, від воріт дубових — тріски довкола. Ми з палицями — в пролом. А там охорона дворянина — зі своїм паліччям. Вогнепальною зброєю заборонено відбиватися, а то стрільці із променестрілів своїх холодновогненних усіх покладуть. А за Думським законом — з паліччям із челяді хто вистоїть проти наїзду, тому опали не буде.

Вриваємось. Садиба багата в Івана Івановича, подвір’я просторе. Є де помахатися. Чекає на нас купа охорони та челяді з паліччям. З ними три пси цепні, рвуться на нас. Битися з такою оравою — тяжка справа. Домовлятися доведеться. Треба по-хитрому справу державну вершити. Піднімаю руку:

— Слухай сюди! Вашому хазяїну все одно не жити!

— Знаємо! — кричить охорона. — Та від вас все одно відбиватись доведеться!

— Стривай! А давай поєдинників виберемо! Як ваш подужає — підете живі-здорові зі своїм добром! А як наш подужає — все ваше нам дістанеться!

Замислилась охорона. А Сиволай їм:

— Погоджуйтесь, поки ми добрі! Все одно вас виб’ємо, коли підмога приїде! Проти опричнини нікому не встояти!

Порадились ті, кричать:

— Гаразд! На чому битись будемо?

— На кулаках! — відповідаю.

Виходить від них поєдинник: здоровенний скотар, пика гарбузом. Скидає кожух, вдягає рукавиці, шмарклі втирає. Та ми до такого повороту готові — Погода Сиволаєві на руки каптан свій чорний кидає, шапку з кунячою облямівкою струшує, куртку парчеву скидає, поводить плечем молодецьким, шовком червоним обтягнутим, мені підморгує, виходить уперед. Проти Погоди в кулачному ділі навіть Масло — підліток. Невисокий Погода, та широкий у плечах, костистий, чіпкий та повороткий. Влучити в його пику гладку важко. А от від нього в м'ясо отримати — легше не буває.

Задерикувато дивиться Погода на суперника, примружившись, бавиться паском шовковим:

— Ну що, сиволапий, готовий битим бути?

— Не хвалися, опричнику, на рать ідучи!

Погода й скотар ходять колами, приміряються. І вбрані вони по-різному, і становища в них різні, і панам різним служать, а як пригледітись — з одного російського тіста зліплені. Російські люди, рішучі.

Стаємо в коло, змикаємось із челяддю. На кулачному поприщі — так заведено. Тут усі рівня — і смерд і дворянин, і опричник і приказний. Кулак — сам собі государ.

Посміюється Погода, підморгує скотареві, виграє плечима молодецькими. І не витримує чолов’яга, кидається із замахом кулака пудового. Присідає Погода, а сам скотаря — під груди, коротким стусаном. Гикнув той, але витримав. Погода знов довкола танцює, плечима, як дівка гуляща, погойдує, підморгує, язик рожевий показує. Скотар танці не поважає, крекче та й знов розмахується. Але Погода випереджає — зліва у вилицю, справа по ребрах — хлясь! хлясь! Аж ребра тріснули. А від кулака пудового знов ухилився. Заревів скотар ведмедем, замахав кулачищами, рукавиці гублячи. Та все марно: знову під груди, та в нюхало — хрясь! Спотикається здоровань, як ведмідь-шатун. Зчепив руки в замок, реве, розсікає повітря морозяне. Та все марно: хлясь! хлясь! хлясь! Швидкі кулаки в Погоди: от уже й пика скотарева в крові, і око підбите, і ніс червону юшку пустив. Летять червоні краплі, рубінами виблискують на зимовому сонці, падають на сніг утоптаний.

Хмурнішає челядь. Переморгуються наші. Хитається скотар, шморгає носом розбитим, плюється зубними уламками. Іще удар, іще. Задкує здоровань, відмахується, як ведмідь від бджіл. А Погода не відстає: іще! іще! Точно й міцно б'є опричник. Свистять наші, улюлюкають. Удар останній, зубодробильний. Падає скотар навзнак. Наступає йому Погода чобітком фасонистим на груди, ніж з піхов виймає, та й по пиці з розмаху — чирк! Ось так. Для науки. Інакше тепер не можна.