Юрий Долгушин - ГЧ

Так принаймні запевняли всі викладачі в школі.

Усю обстановку, техніку висадки і багато чого іншого Юханнес Ріккерт досконало вивчив із спеціальної секретної літератури і з розповідей досвідчених розвідників. Він мав гостру ділову уяву і на заняттях так майстерно розв’язував будь-які оперативні варіанти, що керівникам самим кортіло якнайшвидше випустити його на справжнє діло. Тим більше, що такого «діла», солідного й неодмінно вдалого, настійливо вимагали обставини: престиж школи дуже похитнувся після кількох провалів її вихованців, а престиж і гроші, які текли з «центру» і осідали в кишенях керівників цієї таємничої організації, було одне й те ж.

Так «Юхо» безсумнівно подавав надії. Чудовий радист і радіотехнік — цього не довелося його навчати, навпаки, він сам проводив практичні заняття в школі з іншими вихованцями. Злий на Радянську владу, що розорила його тітку, в якої він виховувався після смерті матері протягом кількох років у її чудовому маєтку біля озера Виртс-Ярві, недалеко під Тарту. От після цього батько-німець і забрав свого Ганса назад на батьківщину, в Німеччину. А тітка-естонка, позбувшись свого маєтку, почала жити на відлюдному лісовому хуторі біля Ринга, який тепер можна використати як базу: тітка ставилася дуже прихильно до небожа Юханнеса. Крім цього всього, він вільно володіє естонською мовою. Правда, «Юхо» не відзначається фізичним розвитком, він худорлявий, блідий, у гімнастиці поступається перед багатьма іншими. По-справжньому, його слід було б потримати на санаторному режимі ще місяців два-три. Але тепер це неможливо, звичайно. Та й не так уже необхідно — спритність, кмітливість, швидкість реакцій набагато важливіші за фізичну силу.

Коли на шкільних уроках викладачі докладно розписували, як легко їм вдавалося подолати морський кордон Радянської держави, Юханнес в душі усміхався. Він розумів справжню ціну і цій науці, і цим спеціалістам. Якщо не брати до уваги таких «дисциплін», як радіо, стрільба з пістолетів різних систем, шифрування донесень, засоби проти службових собак, найновіші прийоми «джіу-джитсу» і т. д., все інше, що стосувалося поведінки, тактики, було облудою. Ніякої «науки розвідника», принаймні тут, у цій школі, не було.

Так, справді, темної туманної ночі на випадок удачі — якщо не наскочити відразу на сторожовий катер або патруль на березі, можна порівняно просто й швидко опинитися в лісі. Але що далі?

Далі викладачі відразу обривали розповідь про конкретні випадки і починали теоретизувати. Можна вчинити так, можна отак. Так орієнтуватись, так повідомити про себе резидентові, так міняти місця, потім вийти в заздалегідь намічений пункт.

Усе — дурниці. Юханнес чудово уявляв собі: саме тут, у цьому начебто рятівному лісі, і починається найнебезпечніше, найстрашніше. І недаремно з цього моменту розповіді про дійсні події перетворювалися в теорію: саме тут, очевидно, більшість розвідників знаходили свій кінець.

Це й зрозуміло, досить «увійти» в обстановку. Ніч, туман. Куди саме занесло вітром і морською течією шлюпку або гумовий човен — невідомо. Детальна карта узбережжя не допоможе, тим більше, що нічого не видно, ніяких орієнтирів немає. Як сліпе цуценя, людина майже навпомацки кидається до лісу. При цьому треба не залишити слідів на береговій смузі. Майже нездійсненне завдання!.. Кожний валун на березі, кожний кущ здається, — і так справді може бути, — прикордонником. Де там уже «замітати сліди»!.. А через якусь годину берегом пройде дозор з собакою…

Нарешті ліс.

Радянська охорона, звичайно, чудово знає цей «геніальний» спосіб висадки і відповідно будує систему спостережень. Яка ж це система? Яку смугу лісу треба пройти, щоб опинитися за межами регулярного обходу з собаками? І куди, власне, йти? Компас, як відомо, не помічник, якщо не знаєш точно по карті, звідки почав шлях. Світна стрілка покаже, звичайно, «на південь», у глиб країни, бо висадка відбудеться на північному узбережжі, далеко за Талліном, де вже мало островів-вартових, що пильно охороняють радянське узбережжя Балтики. Але там, як зуби старої пилки, стирчать криві півострови, великі й малі, і якщо потрапити на один з них, а це цілком імовірно, то можна, йдучи на південь, опинитися в найнебезпечнішій береговій зоні і навіть вийти знову до моря.

Але, припустімо, вдалося випадково вгадати напрямок і «благополучно» провести решту ночі, притаївшись у лісі, під неминучим у цей час дощем. Настав ранок. Змучена, мокра, до краю змерзла, забруднена людина повинна вийти з лісу, опинитися серед людей, перетворитися в нічим не примітного місцевого жителя. Не можна ані помитися, ані розпалити вогнища… Орієнтуватися можна по звуках: гудках пароплавів, заводів, автомобілів, по шуму поїздів. Якщо їх немає, до них треба дійти, дотримуючись найбільш вірогідного напрямку. У поєднанні з картою й компасом це може дати деякі вказівки. Їх треба обережно перевірити, уточнити, щохвилини ризикуючи бути викритим. Перед тим, як виходити до людей, треба знайти місце для тайника, підготувати його, налагодити антену, передавач, у певний час зв’язатись із резидентом, закопати передавач і все компрометуюче майно й швидко піти геть від цього місця, бо його, можливо, вже запеленгували сторожові радіоспостерігачі… Може, навіть це місце вже оточене прикордонниками…