Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— Ніколи ще не був такий близький до того, щоб послати все до біса, — сказав Ньют. — Начхати на все і поцілувати грівера на добраніч. Ніякого тобі постачання, Брама відчинена навстіж, чортове небо — і те сіре. Але здаватися не можна. Певен, ви це розумієте. Виродки, з чиєї провини ми тут опинилися, або хочуть нас просто знищити, або спонукати до дії. Хай там як, а доведеться поворушитися, щоб врятувати власні зади. Або не врятувати… Вже як вийде.

Томас мовчки кивнув. Він був цілком згоден з Ньютом, хоч і не знав, чим допомогти. Він сподівався, що, як доживе до ранку, вони разом з Терезою щось вигадають.

Хлопець подивився на Альбі, який мовчки сидів, втупившись у долівку, вочевидь, занурений у похмурі роздуми. На його змарнілому обличчі й раніше читалася депресія, а запалі очі свідчили про відчай. Мабуть, не просто так Переміна отримала свою назву, враховуючи те, які переміни відбулися з хлопцем.

— Альбі, — гукнув його Ньют. — Ти нічого не скажеш?

Альбі звів здивований погляд, наче для нього стало повною несподіванкою, що в кімнаті, крім нього, ще хтось є.

— Що? О! Так. Лацно. Але ж ви в курсі, щó відбувається вночі. І не факт, що іншим вдасться повторити те, що провернув наш клятий зелений супермен.

Томас, глянувши на Мінхо, ледь помітно закотив очі: йому вже набридло ставлення Альбі.

Якщо Мінхо в душі й був солідарний з Томасом, то вправно приховував свої почуття.

— Я підтримую Томаса і Ньюта. Час уже нам припинити скиглити й не шкодувати себе, — Мінхо потер долоні й випростався на стільці. — Завтра зранку ви, хлопці, зберете гнилоголових, які аналізуватимуть карти, а бігуни тим часом продовжать дослідження Лабіринту. Екіпіруємо їх по повній, щоб можна було залишитися там на кілька днів.

— Що?.. — стрепенувся Альбі. В його голосі нарешті проявилися емоції. — Як так — днів?

— А так. Тепер, коли Брама не зачиняється, навіщо квапитися назад? Залишимося там і подивимося, чи не відчиниться прохід, коли перемістяться стіни. Звісно, якщо вони ще переміщаються…

— Нізащо! — заперечив Альбі. — Тут, у Домівці, принаймні можна сховатися, а якщо вона впаде, залишиться варіант із Картосховищем і Буцегарнею. Дідько забирай, Мінхо, не можемо ж ми відіслати людей на вірну смерть! Хто на таке згодиться?

— Я, — відповів Мінхо. — А ще Томас.

Усі подивилися на Томаса. Він мовчки кивнув на знак згоди, хоч і був наляканий до смерті. Зрештою, дослідження Лабіринту — реально ретельне дослідження — було саме тим, про що він мріяв відтоді, як уперше про нього почув.

— Я теж піду, якщо треба, — несподівано озвався Ньют. Попри те, що Ньют жодного разу про це навіть не обмовився, його хвора нога постійно нагадувала Томасу про те, що з хлопцем у Лабіринті сталося щось жахливе. — І я впевнений що всі бігуни згодяться приєднатися до нас.

— А ти куди зі своєю ногою? — сумно всміхнувся Альбі.

Ньют спохмурнів і опустив очі.

— Ну, щось не хочеться мені просити глейдерів зробити таке, чого самому мені робити не до шмиги.

Альбі різко відкинувся на ліжку.

— Роби як знаєш.

— Тобто? — підвівся Ньют. — Та що з тобою, чувак? Хочеш сказати, ми маємо вибір? Чи ти пропонуєш нам просто стирчати тут і чекати, поки грівери всіх не переб’ють?

Томасові раптом захотілося підскочити й заулюлюкати, адже Альбі от-от погодиться.

Та, здається, ватажок зовсім не засоромився і не збирався виправдовуватися.

— Принаймні краще, ніж самому бігти до них в обійми.

Ньют так і сів.

— Альбі, час уже тобі вмикати мозок і припинити верзти дурню.

Хай як прикро Томасу було це визнавати, але якщо хлопці хочуть чогось домогтися, вони потребують допомоги Альбі. Всі глейдери беззаперечно слухалися свого ватажка.

Альбі важко зітхнув і подивився по черзі в очі кожному.

— Щось я зовсім розклеївся, хлопці. Серйозно. Мені… шкода. Чорт, я більше не маю права бути тут головним.

У Томаса перехопило подих. Він не вірив власним вухам.

— Якого дідька… — почав Ньют.

— Ні! — вигукнув Альбі. Судячи з його приреченого виразу обличчя, він остаточно здався. — Я не те мав на увазі. Послухайте. Я не кажу, що ми повинні помінятися місцями абощо. Я кажу, що… гадаю, тепер приймати рішення повинні ви. Я сам собі не довіряю. Отож… я вчиню так, як ви скажете.

Мабуть, Мінхо і Ньют були вражені не менше за Томаса.

— Гм… гаразд, — невпевнено протягнув Ньют. — От побачиш, у нас усе вийде. Обіцяю.

— Еге ж, — буркнув Альбі. І по довгій паузі провадив, та тепер у його голосі виразно чулося дивне збудження. — Слухайте. Зробімо ось що: ви призначите мене головним з аналізу карт, а я, своєю чергою, змушу глейдерів вивчати ці карти, поки дірки в них не прокрутять.