Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

По той бік ґрат раптом з'явилося її обличчя, і Томас здригнувся.

Не зміг стриматися — скрикнув од несподіванки, — щоб опанувати себе, йому знадобилося кілька секунд.

— Ти просто як привид.

— Дуже мило, — відповіла дівчина. — Дякую.

Її сині очі світилися в темряві зовсім по-котячому.

— Будь ласка. Я тут подумав… — він замовк, намагаючись зосередитися.

— Приємно чути. А ось тому дурневі Альбі думати, мабуть, не дано, — уїдливо зауважила Тереза.

Томас погоджувався, але зараз він квапився викласти свої міркування.

— Звідси має бути вихід. Треба лише проявити трохи більше наполегливості й залишитися в Лабіринті довше. Те, що ти написала на руці і що сказала про код, — усе це щось означає, так?

«Має означати», — подумав він, несподівано відчуваючи дивну надію.

— Мені теж так здається. Та спершу, може, визволиш мене звідси? — Тереза вхопилася за пруття ґрат, і хлопець відчув несвідоме бажання взяти її за руки.

— Ну… Ньют сказав, що, можливо, тебе випустять завтра… — Томас був страшенно радий і такому. — Тож доведеться тобі тут заночувати. З іншого боку, можливо, це найбезпечніше місце в усьому Глейді.

— Дякую, що просив за мене. Напевно, дуже приємно буде спати на холодній долівці, — дівчина вказала великим пальцем собі за спину. — Правда, крізь таке віконце не зможуть протиснутися грівери, тож я маю радіти, правильно?

Згадка про гріверів здивувала Томаса, адже досі він і словом не обмовився про них.

— Слухай, Терезо. Ти впевнена, що геть усе забула?

Вона на мить замислилася.

— Дивно… Здається, я і справді дещо пам’ятаю. Якщо тільки, лежачи в комі, не чула те, про що розмовляли люди довкола мене.

— А взагалі, нині це не так і важливо. Перш ніж піти спати, я хотів побачитися з тобою.

Йти не хотілося, і Томас навіть пошкодував, що його не посадили в Буцегарню разом з дівчиною. Хлопець подумки розсміявся, уявивши Ньютову реакцію, коли б він попросив про таку послугу.

— Томе! — покликала його Тереза.

Томас збагнув, що безтямно витріщається в порожнечу.

— Вибач. Що?

Вона прибрала руки з ґрат. Тепер він бачив тільки її очі й розпливчасту білу пляму обличчя.

— Не знаю, як витримаю ніч у камері.

Томасу стало неймовірно тоскно. В голові виникла шалена думка вкрасти у Ньюта ключі та влаштувати дівчині втечу, але він відкинув цю ідею як безглузду. Тереза не мала вибору й мусила зціпити зуби і терпіти. Він зазирнув їй в очі.

— Принаймні не буде суцільної пітьми. Віднині, здається, ми приречені двадцять чотири години на добу жити в сутінках.

— Ага… — Тереза подивилася на Домівку, потім знову перевела погляд на Томаса. — Я сильна дівчина, впораюся.

Думка про те, що доведеться залишити її тут, завдавала жахливого болю, та вибору не було.

— Я постараюся вмовити їх звільнити тебе завтра.

Тереза усміхнулася, і від її усмішки Томасу трохи полегшало.

— Це обіцянка?

— Обіцянка. А як стане самотньо, зможеш за допомогою своїх… фокусів, — Томас постукав себе правою рукою по скроні, — поговорити зі мною. Я спробую відповісти.

Він уже не противився її вторгненню в мозок і навіть хотів цього, сподіваючись, що колись збагне, як їй відповідати, щоб вони могли вести діалог.

«Скоро ти навчишся», — подумки відповіла Тереза.

— Сподіваюся.

Він стояв і не хотів іти. Зовсім.

— Іди вже, — сказала Тереза. — Не хочу, щоб твоя страшна смерть була на моїй совісті.

— Гаразд, — силувано посміхнувся Томас. — Побачимося завтра.

Він швидко розвернувся, побоюючись, що знову передумає, і пішов геть. Звернувши за ріг, Томас попрямував до головного входу в Домівку, куди саме заходили двоє запізнілих глейдерів: Ньют підганяв їх, як курчат, що пасуть задніх. Щойно Томас зайшов досередини, Ньют одразу ж зачинив двері.

За мить до того, як пролунало клацання замка, Томасу почулося жахливе виття гріверів, яке долинуло звідкись із глибин Лабіринту.

Почалася ніч.

Зазвичай більшість глейдерів ночували просто неба, тому, щоб усім розміститися в Домівці, довелося неабияк ущільнитися. Наглядачі розділили глейдерів на гурти і розподілили по кімнатах, забезпечивши ковдрами і подушками. Попри тісноту і плутанину, підготовка до сну відбувалася в напруженій тиші, наче ніхто не хотів привертати до себе увагу.

Коли глейдери розмістилися, Томас разом із Ньютом, Альбі й Мінхо опинився на другому поверсі, де вони могли закінчити розмову, розпочату біля Картосховища. Альбі та Ньют сиділи на єдиному ліжку в кімнаті, а Томас із Мінхо — на стільцях навпроти. Крім ліжка, з меблів тут були тільки стара шафа і маленький стіл, на якому стояла лампа — єдине джерело освітлення в кімнаті. Сіра імла зовні, здавалося, тиснула на вікно, віщуючи лихо.