Марина та Сергій Дяченко - Промінь

– Але… хіба… сенс їхнього життя – не сам політ?

– Для першого покоління так. Але народжені на кораблі діти можуть вирішити, що цей сенс їм нав’язали… Бо так воно і є.

Денис мовчав. Дядько Роберт кивнув, підбадьорюючи:

– Там немає нічого складного, штучний інтелект корабля виконає будь-яку примху, але ти повинен правильно розрахувати, які наслідки матиме кожне втручання. Ти можеш сказати пасажирам правду про себе, про експеримент, але це зруйнує їхню картину реальності й доведе їх, і тебе – до краху. Нікому не подобається усвідомлювати себе іграшкою.

– У чому суть експерименту?

– Для тебе? Дуже просто. Якщо ти приведеш до мети двісті колоністів третього покоління, що усвідомлюють сенс життя… Ти вернешся до матері, батька, брата й сестри, які тебе ніжно люблять.

Денис нічого не зміг відповісти – у нього перехопило горло.

– До речі, забув сказати, – дядько Роберт усміхнувся. – У тебе будуть помічники. Завтра ви познайомитеся.

– …Якщо хтось боїться, краще відразу заткніть вуха. Це дуже, дуже моторошна казка.

Вони присунулися ближче – уся підшефна група, п’ятнадцятеро носів-сопунців, тридцятеро палаючих очей. Відбувалося все в спортзалі, на м’якій підлозі під канатами, що тяглися вгору, під драбинами, конструкціями для повітряної гімнастики. Здавалося, вгорі немає ні неба, ні стелі.

– На одному кораблі був замкнений люк, – Ліза говорила тихо й відчужено. – Його не можна було відкривати нікому. Коли кораблеві давали наказ – хто завгодно, навіть найдоросліший і найголовніший лідер, – корабель відповідав так: «Ніколи, ніколи людина не повинна заходити в той відсік! Я не відкрию люк!»

Тиша. Сопіння.

– А на тому кораблі народився один хлопчик. Він був геній, тому що його батьки спеціально відредагували його геном. Коли йому було п’ять років, він пообіцяв дітям у своїй навчальній групі, що відкриє замкнений люк…

– Дурень! – не витримала Софі.

– Слухай далі. Хлопчик виріс, і став хакером. Він розібрався в первинних кодах корабля, зламав штучний інтелект…

– Ох і дурень! Таки дурень!

– …І коли він підійшов до люка й звелів кораблеві його відімкнути, то люк засичав отак – ш-ш-ш…

Софі затисла долонями вуха. За її прикладом те саме зробили Сашко-Третій і Роджер.

– І люк відчинився. Хлопчик зайшов, і спершу нічого не побачив. Там було темно. Але потім його очі звикли до мороку, і він побачив…

Софі відбігла, щоб точно нічого не чути – але ніяк не могла піти взагалі, розриваючись між страхом і спокусою.

– А там висять мертві люди! Їх повісили за ноги, вниз головою! Він подивився на них, і впізнав своїх сусідів, батьків, їхніх друзів, – увесь екіпаж! Усі люди на кораблі давним-давно вмерли, а ті, хто прикидався людьми – то були комп’ютерні програми!

– Годі! – тонким голосом крикнув Роджер, його трясло. – Не розповідай, дуже страшно!

– Тут і казці кінець, – примирливо сказала Ліза. – А хто слухав – молодець…

– А що з ним сталося потім? – пошепки запитала Йоко. – З цим хлопчиком?

– Він переписав свою пам’ять у пам’ять корабля і дав системі наказ вибухнути. І от весь корабель…

– Не треба! – заблагав Роджер.

– І жили вони довго й щасливо, – Ліза всміхнулася, показуючи зуби.

– Хто жив? – маленький Дмитрик не вмів розуміти іронію. – Кому там було жити, якщо всі вмерли?

– Вони так гралися, – розважливо сказала Йоко. – Потім всі померлі встали й пішли.

Ліза скуйовдила її чорне, блискуче, гладеньке волосся. У глибині душі вона, як і ця дівчинка, вірила, що смерті немає. Можливо, вона є на Землі, де ліси й океани, де водяться кити й живуть мільярди людей. Але тут, на «Промені», ще ніхто не вмирав.

Він полежав хвилину, дивлячись у білу стелю. Очі розплющилися легко, хоч іще півгодини тому йому снилося, ніби повіки зрослися й ніколи більше не розплющаться.

Чи не півгодини тому? Скільки часу минуло?

Він пам’ятав далеку сирену, ревіння мотора, розмову в літаку… і все. Дядько Роберт простяг йому склянку з водою… Чи не з водою… І відтоді Денис нічого не пам’ятав. Де ця біла, з синюватим відтінком, стеля… і таблетка пожежної сигналізації в кутку? І світло-бежеві стіни?

Він сів на ліжку. Тіло слухалося. Руки не затерпли, пальці гнулися. Сечовий міхур не протестував. Чи?..

Він схопився, відкинувши ковдру – на ньому був памперс, як на дитині або на неходячому хворому. Денис завив з жаху й огиди. Не знайшов липучок, довго возився, зриваючи з себе цю гидоту, кинувся туди, де в готельному номері була б душова – і вгадав. Заштовхав шматки памперса на дно порожнього відра для сміття, закрив хромованою кришкою…