Марина та Сергій Дяченко - Промінь

Денис зупинився на порозі. Він очікував побачити кого завгодно, але не такого от здорованя. На хлопцевому обличчі був не менший подив: він, своєю чергою, не чекав тут Дениса.

– Hallo, – сказав Денис.

– Вечір у хату, – відгукнувся качок. – Ти по-російськи говориш?

– Говорю.

– Ну слава богу, а то я вже думав, що піндоса підсунули… Я Славік. А ти?

– Денис.

– Жерти хочеш? Там, – він показав кудись за барну стойку, – повно їжі. Бери, грій у мікрохвильовці, чайник, кавоварка, усе сам.

– Як ти сюди… як ти тут опинився, Славік?

– Так як і ти! – Славік підморгнув. – Цікаво, що ти на вигляд ботан, ще й недоліток. За що тебе так?

Славік тримався бадьоро й говорив весело. Мулат з рідною російською мовою. Як-то кажуть, хіба таких хлопців мало? Веселою безцеремонністю цей хлопець перемелював трагедію у водевіль. Денис засоромився своєї слабкості й теж усміхнувся:

– Ні за що.

– Та ну, – Славік засміявся. – Не хочеш – не говори… Жуй!

За стойкою знайшлися тостер, мікрохвильовка, автоматична кавоварка й промисловий холодильник, повний заморожених упаковок з їжею. Денис покрутив у руках «яєчний рулет з куркою» і зрозумів, що їсти не хоче. Налив собі склянку кефіру. Повернувся в зал, секунду повагався й сів навпроти Славіка.

– Нормально пожерти візьми, – сказав той, оцінивши Денисів вибір. – Що ти, наче тьолка на дієті?

– Так і будемо тридцять днів їсти розморожену їжу?

– Кухарів тут нема. Хочеш – бери й сам приготуй… якщо вмієш. Продукти є, все під зав’язку забите. Хочеш сосисок? Бо я од жадності нагріб.

Він підсунув до Дениса тарілку, завалену підсмаженими ковбасками, колоритно оздоблену гірчицею, хроном і майонезом. Денис похитав головою:

– Ти звідки, Славік?

– З Магнітогорська… Якщо хочеш спитати, чого я чорний, то мій татко бізнесмен з Кенії, дуже крутий чувак, а мати – переможниця конкурсу краси «Міс Південний Урал».

– Можеш розказати, як ти сюди по…

Розчинилися вхідні двері, й Денис затнувся.

Дівчата. Одна років сімнадцяти, спортивна, висока, з довгим темним волоссям, що спадало на плечі. Друга на рік-два старша за Дениса, маленька, тендітна, коротко стрижена білявка.

– Опа, – сказав Славік.

– Жопа, – моментально відгукнулася брюнетка. – Ви хто такі? – вона розглядала їх скоріше не здивовано, а обурено, наче вони без дозволу сіли за її стіл. – Ви що, теж у програмі?!

– Тю, – Славік устав і розправив плечі, демонструючи рельєфну мускулатуру в сіточці кельтських візерунків. Видно було, що до цього прийому він вдається не вперше і впевнений у його дієвості.

– Дівчата, заходьте. Ви обидві дуже класні. Мене звати Славік. Зварити вам кави?

– Звари, – без подиву відгукнулася брюнетка, і Славік поплив за стойку. Полилася вода, засичала кавоварка. Брюнетка тим часом узяла стілець, підсіла за столик до Дениса й оглянула його, як фейс-контролер на вході в нічний клуб:

– Скільки років?

– Чотирнадцять.

– Вундеркінд? Мене звати Еллі, а це, – вона кивнула на блондинку, – Маргарита.

– Не схожі, – сказав Денис.

– На кого?!

– На Еллі й Маргариту. Одна подорожує у Смарагдове місто, друга літає на мітлі… Вам треба помінятися іменами.

– Я взагалі-то Марго, – тихо сказала блондинка. – Так простіше.

– Тоді ти королева-інтриганка. А на вигляд безневинна.

Марго блідо всміхнулася. Еллі глянула на Дениса уважніше:

– А ти, виявляється, жартівник.

Вернувся Славік, поставив одну чашку кави перед Еллі, другу перед Марго:

– Цукор? Вершки? Бутер намастити?

– Так би й сказав, що ти офіціант, – Еллі зверхньо посміхнулася.

– Я взагалі-то за фахом бармен, – Славік підсів до стола. – Якщо ти хочеш запитати, чому я чорний, то мій батько – крутий кенійський бізнесмен…

– Мені байдуже, чорний ти чи в клітинку. Як ти сюди потрапив?

– Як і ти! – Славік весело підморгнув. – На чому спалились, дівчатка? Травичка, спайси, сіль?

Еллі й Марго переглянулися.

– Ще один жартівник, – сухо сказала Еллі. – Добре, нема чого гаяти час: я Еллі, в паспорті Олена, але друзі називають мене Еллі. Я виграла конкурс на участь в експерименті «Промінь». Мене попередили, що крім мене, тут буде ще троє учасників. Це ви?

Денис удавився кефіром і закашлявся. Славік без прохання ляснув його по спині – даремно, ще й боляче. Еллі переводила прищулений погляд з одного на другого.

– Учасники, – Славік теж здався ошелешеним. – Співучасники… У сенсі… Який, к чорту, «конкурс»?! Я в труні бачив цей «проект»! У білих капцях! У мене був вибір – або я роблю, що вони хочуть, у їхній довбаній програмі, або сідаю в колонію на п’ять років. Я думав, ви теж так: у вас проблеми із законом, і ви погодились!