Марина та Сергій Дяченко - Промінь

…А хоч би й продала? Які варіанти? Умер би він на третій день життя й ані разу не відчув би радості. Не возився б із Джекі-щеням, не вчив двійнят грати в м’яча… Ох, Коля. Нога зростеться, у дітей швидко зростається. Як добре, що у батьків є двійнята. Малята запам’ятають, що в них був старший брат…

Дурниці! Як він міг впустити собі в голову такі думки?! Що значить – «був», він не збирається ніде діватися!

…Знати б, що буде потім. Нехай, будь ласка, нічого не буде, ніякого загробного світу. Заснути й просто не прокидатися. Деякі собаки живуть по чотирнадцять років… ціле життя. Тільки б не було «потім». Занадто страшно про це думати.

Пробив годинник, орендований разом з будинком. Здригнулася підлога: маленький землетрус, такі бувають тут часто. І в ту ж секунду стало тихо: не шипіла вода в поливальній системі під вікном. Не їздили машини по далекій трасі. Не цокав годинник. Замовкла далека поліцейська сирена.

Денис сів на ліжку, торкнувшись босими ступнями прохолодної гладенької підлоги. У кріслі, як і раніше, хтось сидів, але це була не мама. Денис увімкнув світло; незнайомець дивився на нього, закинувши ногу на ногу, недбало відхилившись на спинку.

– Мамо! – крикнув Денис.

Ніхто не відповів. Денис прожогом зірвався з ліжка, кинувся тікати, відчинив двері…

Світло з кімнати вирвалося назовні, залило коридор, по коліно завалений уламками. Будинок був наче після бомбардування, наче після катастрофи, яка сталася багато років тому – по стінах повз грибок, подекуди руїни поросли мохом.

Денис сліпо оглянувся. Дірява стеля висіла на уламках перекриття. Даху більше не було. У проламі виднілося небо, хворобливо-жовте, підсвічене пожежею. Двері в кімнату двійнят теліпалися на одній завісі, і мультиковий поні був ледь помітний.

Денис завив і ввірвався в дитячу; останків не було. Тільки уламки. Сміття, пил, пісок, патьоки від висохлої води. Денис кинувся вниз…

Упав на сходах, покритих клаптями килимового покриття. Скотився й сильно вдарився головою. Секунду сидів, притискаючи руки до ґулі, що росла на очах. Незнайомець стояв у нього за спиною:

– Зупинися, заспокойся й послухай мене, я скажу щось дуже важливе.

Денис вилетів надвір. Чорнота, порожнеча, безмовність. Руїни навколо. Від вулиці залишилася тільки табличка з назвою, що дивом утрималася на стовпі: «W. Beam Place».

– Де вони? Де вони всі?!

– Неправильно поставлене запитання. Де ти?

Денис сів на завалену сміттям галявину перед будинком, де раніше був газон, і вперше відчув холод. Він вискочив з дому в трусах і майці. Незнайомець сів напроти – на розкришену бетонну тумбу.

– Ти – в мене. Я купив тебе і заплатив добру ціну. Нічого дивного, правда? Ти знав, що так буде.

Денис знову торкнувся ґулі на лобі й зрозумів – так. Він знав. Думати про таке майбутнє було нестерпно, тому він цілий рік прикидався, що не вірить.

– Навіщо? – беззвучно запитав Денис.

– Що? – незнайомець приставив долоню до вуха, вдаючи глухого.

– Навіщо? – Денис витиснув з себе голос. – Навіщо я вам потрібний?

– Я не збираюся тебе з’їсти. Чи зґвалтувати, чи послати на плантації. Ти потрібний мені для однієї справи… – незнайомець раптом підморгнув. – Обговоримо умови твого повернення додому?

Ніколи ні до, ні після Дениса не проймала така радість, така надія, відчутна, як пекуче віскі, яке він куштував у житті тільки раз, та й то випадково.

– Ну от і очка заблищали, – констатував незнайомець. – Гаразд…

Він устав з бетонної тумби, простяг Денисові руку. Той був змушений подати свою. Долоня в незнайомця була крижана; він допоміг Денисові піднятися, поставив на ноги, не докладаючи зусиль:

– Мене звати дядько Роберт. Тобто мене звати не так, але ти називатимеш мене дядько Роберт. Я дам тобі завдання. Непросте. Робота триватиме тридцять днів, день на підготовку, разом тридцять один день ти працюєш на мене, а я повертаю тобі назад усе твоє життя у повному, як-то кажуть, обсязі. Ти його в такий спосіб викупляєш. Згоден?

Третю хвилю він примудрився вловити – швидко-швидко гребти руками, перемістити вагу тіла назад, схопитися на ноги і вгадати з рівновагою – і хвиля понесла його, наче офіціант коронну страву, на самому гребені, майже до берега, і Максим повалився в білу піну.

Над водою стелилися пелікани – непорушно завислі чорні тіні, обрисами схожі на птеродактилів. Прийшов косяк риби: якщо розплющити очі під водою, то можна вловити мельхіоровий сполох, блиск риб’ячих світлих боків. Пелікани кидаються носом униз, один за одним, наче серія томагавків, угвинчуються в товщу води, здіймаючи стовпи бульбашок… от, зовсім поруч. Пелікан зараз випірне й перекине рибу в повітрі, щоб ухопити зручніше, але навколо вже в’ються дрібні птахи-супутники, силуються вихопити здобич у ловця, вирвати прямо з дзьоба. Розбишакують, грабують – і при цьому верещать, як потерпілі. А пелікани мовчать.