Іван Єфремов - Білий Ріг

Усольцев спішився і піднявся на протилежний схил долини. Ні, нічого не вийде, не обійдеш оцю крутизну. Якби подолати північно-західне ребро, то звідти майже до самого Рогу рівна поверхня схилу. А якими силами втримаєшся на ребрі? Хто спустить вірьовку з самісінького піка? Усольцев простежив поглядом за уявно протягнутим канатом і раптом помітив коло основи білого зубця невеличку площадку, вірніше, виступ нижніх чорних порід, що прилягав до прямовисної білої стіни. Поверхня площадки знижувалась до зубця і була майже непомітною знизу.

«Дивно, як це я раніше не бачив цієї площадки? Правда, зараз вона не має значення: добратися до неї — це значить добратися до зубця».

Усольцев втомився і, знайшовши зручний виступ, сів, не зводячи очей з гори.

— Який холодний вечір! — Виконроб ліниво розвалився на кошмі, ждучи чаю.

— Так буває в середині місяця, — пояснив Арслан. — Потім п’ять днів дме сильний вітер звідти. — Уйгур махнув рукою в бік Ілі. — Буває зовсім холодно.

— Відпочинемо од спеки перед від’їздом. Правильно, Олегу Сергійовичу?

Усольцев мовчки хитнув головою.

— Товариш начальник, який став: сидить, мовчить. Раніше чому був інший? — Уйгур засміявся дрібним смішком, але очі лишилися серйозними. — Я розумій: начальник Ак-Мюнгуз любить. Скоро їхати Ачинохо, як покидатиме? Жінка краще — з собою тягти можна. Ак-Мюнгуз не можна.

Молодь зареготала; мимоволі посміхнувся й Усольцев. Підбадьорений тим, що жарт сподобався, Арслан вів далі:

— У нас старий казка є, як один батур виліз на Ак-Мюнгуз.

— Чому ж ти раніше не говорив, Арслане? Розкажи! — вигукнув зацікавлений виконроб.

— Джахши, чай готую, потім буду розказать, — згодився Арслан.

Старий уйгур поставив на кошму чайник, дістав піали [11] Піала — широка фарфорова чашка без ручки. , коржики, сів, схрестивши ноги, і, сьорбаючи чай, почав розповідати.

Хоч говорив уйгур каліченою російською мовою, Усольцев слухав з жадібною увагою. Його уява прикрашала легенду яскравими, гарячими фарбами. Такою вона, мабуть, і була насправді у цих поетичних жителів Семиріччя.

Усольцева вразило, що, за словами уйгура, все це відбувалося порівняно недавно — років триста тому. Легенда так відповідала його власним думкам, що геолог не переставав думати про неї, коли всі полягали спати. Сон тікав. Усольцев лежав під яскравими, близькими зорями, згадуючи розповідь Арслана і доповнюючи її новими подробицями.

… Усією цією округою володів могутній і хоробрий хан. Його кочовий народ мав величезні стада, які весь час збільшувалися завдяки вдалим набігам на сусідів. Одного разу хан з великим загоном вирушив у далеку подорож і дійшов до Таласса. Поблизу древніх стін Садир-Кургана хан наткнувся на цілу орду лютих джете [12] Джете — в давнину так називалися великі розбійницькі загони або племена. . Зав’язався кривавий бій. Джете були розгром лені і повтікали. Ханові дісталася багата здобич. Але найбільш тішився він однією з полонянок. Це була жінка надзвичайної вроди — коханка переможеного ватажка. Її викрали джете у Ферганській долині, коли вона їхала з якоїсь далекої країни до свого батька, що служив при дворі могутнього кокандського повелителя, її врода, зовсім інша, ніж врода тутешніх жінок, причаровувала і запалювала серця чоловіків. Хан привіз полонянку до рідних гір, і тут вона, за стародавнім звичаєм, стала улюбленою наложницею самого хана і двох його старших синів.

Минуло два роки.

Сніги вже високо піднялися на схилах гір, коли хан став табором край зелених просторів Каркаринської долини. До нього на бенкет з’їжджалися володарі сусідніх дружніх племен. Дедалі більше юрт виростало на рівнині.

Несподівано до хана прибув високий на зріст, похмурий воїн. Він приїхав сам-один, не на коні, а на величезному білому верблюді з короткою, м’якою, наче шовк, шерстю. Дивним було і його вбрання: обличчя зав’язане чорною хусткою, на голові — позолочений плоский шолом із стрілою, широка кольчуга звисала майже до голих, перев’язаних чорними ременями колін. Меч, два кинджали, маленький круглий щит і велика сокира на довгому держаку — така була його зброя. Прибулий зажадав, щоб його провели до хана. Неквапливо склав він на білу кошму свою зброю, опустив на шию хустку, що закривала обличчя, шанобливо і сміливо вклонився владиці.

На його суворому обличчі були помітні сліди великого і важкого життєвого шляху — шляху воїна і начальника, шляху людини хороброї, нездатної на підлі вчинки. Хан мимоволі замилувався чужоземцем.