Іван Єфремов: Білий Ріг

Втомлені за день помічники Усольцева швидко заснули. Чисте холодне повітря спускалося на теплу землю. Місячне світло струменіло зеленкуватими каскадами по темних урвищах. Усольцев лежав недалеко від наметів, підставляючи вітру гарячі щоки, і намагався заснути.

Він знову пережив невдалу спробу сходження на Білий Ріг. Він вважав своє врятування від неминучої загибелі чудом і в той же час знав, що повторить спробу ще раз.

«Зараз же, на світанку! — вирішив він. — Поки не зійшов місяць, треба дістати зубила».

Усольцев підвівся, обережно пробрався між мотузками наметів до ящика із спорядженням і, намагаючись не шуміти, почав копатися в ньому.

Від дальнього намету почувся тихий спів. Усольцев прислухався: співала Віра Борисівна.

«Дізнаєшся, княже, про тугу, незгоди, велику борню і печаль…» — линув голос степом, що білів під місячним сяйвом.

Усольцев закрив ящик і повернувся на своє місце.

«Ні, почекаю трохи, поки не поїде. Коли розіб’юсь, ще подумає щось… Ніби я через неї поліз… А тут оця розмова про Еверест… Добрий мені Еверест — триста метрів заввишки!»

— Куди ми сьогодні поїдемо, Олегу Сергійовичу? — запитав Усольцева виконроб.

— Нікуди — планшет закінчено. Даю вам два дні не впорядкування зйомки та колекцій. Потім поїдете в Киргиз-Сай за підводою.

— Значить, переберемося ближче до кордону?

— Так, у Такир-Ачинохо.

— Це добре, там місця значно кращі: гори вищі і гайки трапляються, не те що тутешнє пекло. А ви сьогодні відпочиватимете?

— Ні, проїдусь уздовж головного скиду.

— До Ак-Мюнгузу?

— Ні, трохи далі.

— Знаєте, я забув вам сказати. Коли я був у Ак-Тамі, начальник прикордонного загону розповів мені, що на Ак-Мюнгуз пробували підніматися альпіністи. Приїжджали якісь специ з Алма-Ати…

— Ну, і що ж? — нетерпляче перебив Усольцев.

— Визнали Білий Ріг абсолютно неприступним.

Хмара куряви здіймалася за рудим іноходцем. Усольцев їхав вивчати непереможного противника. Білий Ріг повис над ним усім своїм виступаючим у степ громаддям, наче велетенський бик, який намагається піднятися з хвиль кам’яного моря, що заплеснули його. Прямо до підніжжя гори вітер котив клубки сухих колючих рослин. Тут колись зяяла тріщина, тут, змішуючись, терлися один об одного два гірські масиви. Сліди цього тертя — блискуче поліроване каміння — залишилися на грудях скелі. Темно-сірі й шоколадні метаморфічні сланці, пересічені тонкими жилами кварцу, були нахилені всередину гори і утворювали дрібно-шарувату поверхню урвища — стіну з тонких, щільно складених плиток. Хоч як напружував свою уяву Усольцев, але ні найменшої надії піднятися вгору бодай на півсотню метрів по цей рік Ак-Мюнгузу не було. Східний відріг гори являє собою гостре, як ніж, ребро, глибоко вищерблене посередині. Ні, єдиний шлях — з південно-західної сторони, з долини, що відокремлює Білий Ріг од інших вершин, там, де Усольцеву вже вдалося піднятися майже на сто метрів, тобто на третину висоти страшної гори. До вершини залишилося ще двісті метрів, і кожен з них був неприступним.

Задерши голову, Усольцев дивився на вістря гори.

Якби було спеціальне спорядження, гаки, вірьовки, досвідчені товариші! Але де ж усе це дістати?

Усольцев повернув коня і поїхав навколо Ак-Мюнгузу до гирла сухої долини. «Еверест, Номіомо, Макалу, Кангченгюнга — найвищі піки Гімалаїв, — думав він. — Та що Гімалаї? Зовсім близько звідси світиться голубий Хан-Тенгрі, алмазні зубці Сариджасу. Красиві, грізні снігові вершини. Царство прозорого повітря, чистого світла. Все це якось мимоволі настроює на подвиг. А тут — низькі, похмурі, всипані уламками гори, тьмяне, лілове від спеки небо, пилюка і тремтливе степове марево… Ні, не треба перебільшувати, і цей вітряний пекучий простір теж прекрасний, і в цих уламках старих, напівзруйнованих гір є своя особлива, сумовита чарівність. Навіть на блідих, простих за обрисами хмаринках, що висять над обрієм, теж печать сухої, сумної Азії, країни голого каменю і високого чистого неба».

У задушливій спеці долини душу огорнула тінь пережитого тут… Ось цей стовп пегматитової [10] Пегматитовий. — Пегматит за своїм складом подібний до граніту, але більш крупнокристалічний. жили, схожої на рване м’ясо. Він пересікає темну масу сланців… По виступах цього стовпа із срібними дзеркальцями слюди Усольцев добрався тоді до другої жили, що йшла навскоси. Але далі, далі шляху не було. Він спробував повзти по крутому схилу, звиваючись, як черв’як. Виявилося, що схил укритий дрібними шматочками щебеню, які котились, неначе дріб, од найменшого дотику і не давали ніякісінької опори. Тут мало й не сталася катастрофа.