Стефені Маєр - Стефені Маєр. Господиня

Але у відповідь — ні інстинктивного протесту, ні образи, і від цього я лютуюся ще більше.

— Як ти міг! — каркаю я й знову замахую ся — мимо, бо він уже насторожі.— Та що з тобою таке? Як ти міг її вбити?!

Пригадую душ, яких бачила очима Ванди, — шукачку й цілительку. Гарних, тендітних, невагомих як сріблясті стрічки. Якоб гарною була б Ванда! А тоді в пам’яті спливають понівечені срібні тіла…

Стиснувши кулаки, я кидаюсь на Джареда, і хтось — це Док — хапає мене за руки. Я відбиваюся ліктем. Удар — і йому забиває подих; я вільна.

— Ви її вбили! — волаю я. І відлунням повторюю її слова: — Ви чудовиська, чудовиська!

— Мел! — кричить Джаред. — Послухай!

Я знову кидаюсь на нього, і він хутко вступається з дороги, виставляє руки — наче хоче мене стримати. Я згадую про ніж, а тоді на думку спадає, що я ошаліла, але я й не хочу керуватися здоровим глуздом. Не після того, як Ванда померла — померла за мене, а я й далі дихаю.

— Мел, будь ласка…

— Та як ви могли? Як?!

Я знову замахуюсь — і мимо. Джаред прудкий.

Позаду мене виростає величезна постать. Краєм ока я зауважую, що на другому ліжку хтось є. Обличчя Джоді, облямоване чорними кучериками, порожнє, очі заплющені,— вона на віддалі простягнутої руки. Кайл, який і досі під пахвою тримає кріоконтейнер Сонні, стає поміж мною і Джоді. Він захищає і кохану дівчину, і душу, до якої несподівано відчув симпатію. Я очікую нападу, але Кайл не рухається.

Я добре пам’ятаю, як його великі руки намагалися мене втопити!

Але навіть Кайл здатен перемінитися. Невже Джаред — тупіший, упертіший, жорстокіший за Кайла?

Я інстинктивно відступаю на крок від Кайла, і Джаред встигає скористатися з моєї розгубленості. Він хапає мене за зап’ястя й заломлює мені руку. Обережно, щоб не зробити боляче. Не так, як тої ночі, коли ми вперше зустрілися й обоє подумали, що перед нами — прибулець. Тоді ми ладні були повбивати одне одного. Але від Джаредового доторку в пам’яті спливає саме та ніч. І я вже не хочу завдати йому болю, але й злість нікуди не випаровується.

Я не прийму смерть Ванди як ціну за власне життя. Я не така.

— Мелані,— гарчить Кайл басом. Він роздратований. Вражена, що з його вуст зірвалося моє ім’я, я навіть його не перебиваю. — Заспокойся! — велить він. — 3 Вандою все гаразд. Вона он там.

Очі мої витріщаються, а рот роззявляється.

Кайл тицяє в Доків стіл — там стоять три кріоконтейнери, і всі три згори слабенько світяться червоним сяйвом. Два рівненько стоять посередині, як я й пам’ятаю, а третій притулився ліворуч. Я переводжу погляд на контейнер у Кайла під пахвою. Чотири. Два цілителі, Сонні й іще хтось.

Ванда.

З очей ллються сльози.

Чужинка, яка стала мені сестрою, жива! Вона тут, а я, нарешті повернувши владу над своїм тілом, захищу її. І вона переживе нас усіх.

Джаред відпускає моє зап’ястя й хоче мене пригорнути, але я відмахуюсь від нього й на ватних ногах, проминаючи Дока, прямую до Ванди. Обережно беру в руки її контейнер і притискаю до грудей. Вона й гадки не має про мою присутність, але одного дня — зовсім скоро — я все їй розповім. Я скажу їй, що мені не потрібне моє тіло, якщо воно не здатне захистити її.

— Мел, — мовить позаду Джаред. Він вагається, пальці його легенько пробігають по моїй руці.

Я не обертаюся.

— Хвилинку, — хрипко кажу я.

Він мовчки чекає. Але пальців не прибирає — доторк до шкіри м’який і лагідний.

Кілька разів я глибоко зітхаю, намагаючись звикнутися з тим, що відбувається навкруги. Ванда в безпеці, я зможу її повернути. Я — знову я, а саме цього я й прагла. Джаред зі мною. І, завдяки Ванді, наша родина вціліла. Хотіла б я почути, як Ванда каже: все гаразд. Я пообіцяла їй, що буду щаслива, то чому ж я не почуваюся щасливою? Тільки самотньою…

— Я скучила за тобою, — шепочу я до металевої скриньки.

На мить у Доковій печері западає тиша. Позаду мене чоловіки невпевнено переминаються з ноги на ногу.

— То як усе було? — не обертаючись, питаю я.

— Я встиг, — відповідає Джаред.

Його відповідь не зовсім зрозуміла.

— Доку? — звертаюсь я до лікаря напруженим голосом.

— Я дав слово… е-е-е… Мелані, вибач, ми насправді ж і не знайомі.

Не встигає він договорити, як я повертаюсь до нього обличчям. Він трішки порожевів і боїться стрітися зі мною очима.

— Не знаю, що тобі відомо про мене, — провадить він, — наскільки ти пам’ятаєш наші з Вандою стосунки, — він прокашлюється. — Але вона точно знала, як багато важить для мене дане слово. І сподіваюся, я знаю, як багато важило для неї дотримання обіцянки. Вона сама схотіла померти.