Стефені Маєр - Стефені Маєр. Господиня

— Ліпше розставимо всі крапки над «і», — сказав невисокий темночубий чоловік, який стояв поруч із Нейтом.

Нейт обвів наш невеличкий гурт підозріливим поглядом.

— О’кей. Роб має рацію. Треба все зразу пояснити, — він глибоко вдихнув. — Тільки ви не гарячкуйте і вислухайте мене до кінця. Спокійно, будь ласка. Іноді людей це засмучує.

— Та завжди засмучує,— докинув Роб. Його рука потягнулася до кобури на стегні.

— Що таке? — запитав Джаред рівним голосом.

Нейт зітхнув, а тоді вказав на довганя з рудим волоссям. Той ступив уперед — на обличчі його застигла крива усмішка. У нього були веснянки, як у мене, тільки в тисячу разів більше. Вони так густо всипали його обличчя, що його шкіра здавалася темною, хоча насправді він був білошкірий. Очі він мав темні — мабуть, темно-сині.

— Це Спал. Він із нами, і не казіться через це. Він мій найкращий друг — рятував мені життя сотню разів. Він — член нашої родини, і якщо хтось спробує його вбити, хай начувається.

Одна з жінок повільно витягнула пістолет і тримала його дулом до землі.

Вперше за увесь час заговорив рудий — у нього був дуже лагідний тенор:

— Нейте, все гаразд. Бачиш? У них теж є подружка, — він тицьнув просто в мене, й Іян напружився. — Схоже на те, що я не один тут рідний.

Спал усміхнувся мені, перетнув простір — нейтральну смугу, яка нас розділяла, — з простягнутою до мене рукою.

Я обійшла Іяна, не звертаючи уваги на його приглушене застереження, зненацька відчувши себе безпечно й упевнено.

Мені сподобалося, як це сформулював Спал: «Рідний».

Спал зупинився переді мною і трохи опустив руку, щоб компенсувати значну відмінність у зрості. Я взяла його долоню — спрацьовану, загрубілу в порівнянні з моєю делікатною шкірою — і потиснула.

— Спалює Живі Квіти, — представився він.

Мої очі здивовано розширилися, почувши ім’я. Світ Вогню — як несподівано.

— Вандрівниця, — назвалась я.

— Радий… неймовірно радий знайомству, Вандрівнице. Я-бо думав, що я такий один.

— Аж ніяк, — мовила я, думаючи про Сонні, яка лишилася в печерах. Очевидно, такі як ми трапляються частіше, ніж ми гадали.

На мою відповідь він заінтриговано звів брову.

— Правда? — мовив він. — Що ж, можливо, у планети Земля ще є майбутнє.

— Дивний світ, еге ж? — прошепотіла я радше до себе, ніж до цієї рідної душі.

— Найдивніший, — погодився Спал.

Коли я працювала з продюсерами над фільмом «Господиня», мені довелося обмірковувати події під різними кутами, адже на екрані оповідь не могла вестися строго від першої особи однини. Один епізод давно вже крутивсь у мене в голові, хоча в книжці він аж ніяк не міг з'явитися, адже в цей час героїня була без тями. Протея все одно вирішила його записати на той раз, якщо продюсери захочуть вставити сцену у фільм. За хронологією в романі події цього епізоду відбуваються між розділами 58 і 59. Сподіваюся, вам буде цікаво побачити світ очима Мелані, коли та отямлюється.

С.М.

Я сама.

Темно. Не можу згадати, ні де я… ні чому тут опинилася. І як так сталося, що я сама? Де Ванда? Як її шукати? Як кликати? Не пам’ятаю. Тиша. Я не відчуваю присутності Ванди. Не відчуваю нашого тіла.

Я хочу почути її голос, а на мене накочує паніка. Нехай вона покличе мене на ім’я! Нехай скаже, де ми! Розплющить очі, щоб і я нарешті змогла побачити. Я мушу почути її голос — мій голос, м’який і лагідний.

Чекаю, а нічого не відбувається. Тільки я, тільки темрява.

Я силкуюся пригадати — і починаю ще більше хвилюватися. Може, Ванда мене знову заблокувала? Таке вже траплялося, знаю, хоча й не пам’ятаю коли. Але здається, того разу відчуття було не таким — я не панікувала в темряві. Тоді просто взагалі нічого не було.

Та й не думаю, що Ванда зі мною так учинила б. Адже ми любимо одна одну. Пам’ятаю, ми зізналися в цьому напередодні… не пам’ятаю. Намагаюся просіяти спогади…

Ми зізналися, що таки любимо одна одну… А тоді…

Попрощалися.

І в цю мить до мене, ясно й чітко, повернулася пам’ять, а з нею — і все решта. Відчуваю ліжко під собою, піт на шкірі, мурашки по тілу — адже ніч прохолодна. Крізь повіки пробивається червонувате світло. Я чую власне дихання. Чийсь голос стає дедалі гучнішим, мов хтось підкручує звук.

Але спогад гостріший за всі п’ять моїх чуттів. Не спогад — чистий біль.

Я не змогла її зупинити! Вона померла за мене, а я нічого не могла вдіяти. Нехай тепер я здатна напружити м’язи, стиснути руки в кулаки — запізно. Ванди більше немає. Вона врятувала мене, а я не врятувала її.