Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Будинок, де я живу, купив і перебудував для своєї численної родини архітектор, що створив храм святого Мікулаша. Цей будинок оповитий багатьма легендами, які я старанно вивчив. Одна з них ґрунтувалась на правді і допомогла мені знайти чудове місце для лабораторії, — ви самі незабаром у цьому переконаєтесь. Але перед тим, як туди піти, давайте нашвидку вип’ємо по чашці чорної кави, щоб ви не заздрили своїй нареченій.

Гримаса вченого мене трохи занепокоїла. Хотілося попрощатися з чудним господарем та й побігти до Єви, але допитливість перемогла.

Я з цікавістю стежив, як доктор за допомогою невидимого служника варив каву. Самі по собі відчинилися дверцята шафи з посудом. Пегас узяв звідти дві чашки, вкинув у кожну по кілька коричневих кульок і наповнив водою. Чашки поставив на письмовий стіл, простеливши перед тим паперові серветки. Незабаром вода в чашках закипіла.

Дякую, Фердо! — жартівливо сказав Пегас. — Прошу — справжня турецька кава. А тих кульок не бійтесь, це не сурогат і не аптекарський товар. Я тільки вкрив зернятка кави особливою речовиною з глюкози, яка розпускається протягом трьох хвилин кипіння.

Кава прекрасно пахла і була дуже смачна. Я пив, нишком оглядаючи письмовий стіл, щоб відкрити його таємницю. Про те, що воду довели до кипіння невидимі інфрачервоні промені, я зрозумів одразу ж, але мене дивувало те, що вони водночас не впливали на дерев’яну дошку стола.

І ще мені не давало спокою запитання:

Чи послухався б мене ваш Ферда, коли б я прийшов за вашої відсутності і попросив його відчинити мені? Я запам’ятав усе, що ви йому говорили.

Пегас уважно подивився на мене:

Що ж, спробуйте хоч зараз!

Я вийшов до коридора, але ніякі умовляння на адресу Ферди не допомогли, потрапити назад я вже не міг. Нарешті мені відчинив Пегас.

Як бачите, я забезпечив себе від цікавих і непроханих гостей, — засміявся він. — Ферда підкоряється лише моєму голосові. А втім, усе це тільки забавка. Знаєте, я таки трохи відлюдок, тому створив собі кібернетичного друга. Він далеко надійніший за живого. Признаюсь, я не дуже довіряю людям… Як редакторові технічного журналу вам не треба пояснювати, що Ферда — не якийсь там робот з руками і ногами, а всього-на-всього кілька тисяч метрів дроту та безліч реле і напівпровідників. Мій Ферда — не новина для сучасної техніки. Він просто дитя нової науки, кібернетики, над якою працює весь наш інститут. Звісно, Ферда може зробити далеко більше, ніж я вам продемонстрував. Він регулює температуру кімнат, обслуговує телефон і записує розмову… А що особливо важливо — він володіє досконалою пам’яттю, — як ви, а можливо, навіть краще. Словом, це — електронно-обчислювальна машина…

Я зробив жест, що дальші пояснення — зайві. Пегас зрозумів.

Ну, гаразд. Каву допито, тепер ходімо до лабораторії. Я хотів узяти пальто, але Пегас мене зупинив: Пальто вам не потрібно. Лабораторія під нами.

Фердо, я йду працювати! — звернувся доктор Пегас до свого невидимого служника.

Прошу, маестро! — почулося з каміна. — Заходьте.

Хоч я людина без забобонів і не боюсь невідомого, але цього разу по-справжньому злякався. Може, у доктора все-таки є живий помічник, який виконує всі накази?

Не встиг я опам’ятатись, як стальні дверцята над каміном тихо відчинилися. З них повільно висунулась і спустилась на килим металева драбинка.

Дозвольте, я піду вперед. Хід досить-таки незвичайний, щось ніби як до курника, — виправдувався Пегас. — Але далі буде краще.

Коли я видрався по драбинці, доктор подав мені руку, і ми опинились у маленькій кабіні з кількома кнопками на стінах.

Ліфт зроблено для одного, на відвідувачів я ніколи не розраховував, — сказав Пегас, натискуючи на одну з кнопок. Кабіна повільно поповзла вниз.

Ви — перша людина, якій я відкриваю свою таємницю і показую підземну лабораторію, — зауважив Пегас по паузі. — Ніхто навіть не припускає, що в цьому старенькому будиночку може існувати щось подібне.

А ви не боїтесь, що я як редактор можу виказати вашу таємницю?

Ні, цього я не боюсь, — сказав Пегас з несподіваним для мене притиском. — Я довіряю вам. Знаю, що не розголосите нічого, аж доки я сам не попрошу про це.

У мене було таке відчуття, наче ми спускаємось у самісінькі надра землі. Ліфт рухався з швидкістю слимака і так тихо, що часом здавалося, ніби ми стоїмо на місці. Та ось він нарешті зупинився.