Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Не треба виправдовуватись! — засміялась Єва. — Ти не змінився анітрохи. Пам’ятаю, колись я чекала тебе на цьому ж місці. Чекала півдня і, здавалось, могла б чекати півжиття. Мабуть, ніде в світі людина не створила такого чудового куточка, як отут.

«Ти теж не змінилася за цей час!» — думав я. Пригадую, як вона завжди по-дружньому мило і все ж холодно відштовхувала мене. Глибоко дихаю морозним повітрям і радію, що між нами пролягло аж вісім років, які зробили нас розсудливішими.

Тобі не подобається Карлів міст? — наївно запитує Єва.

Звісно, подобається… — вдаю з себе байдужого. — Зараз пів на п’яту, а о п’ятій у мене ділове побачення.

Шкода. А я з таким нетерпінням чекала цієї зустрічі…

Я допитливо дивлюсь на неї і відчуваю, як куточки моїх губів тремтять від іронічної посмішки. Єва зрозуміла мій погляд.

Гонзо, Гонзо… — зітхнула вона. — Ці нещасні вісім років… Але… Зараз я відчуваю, що ти став для мене значно ближчий…

Під сяйвом запнутих імлистим серпанком ліхтарів ми повільно йшли до Малостранської площі.

Ти… ти про мене зовсім не згадував? — запитала вона несміливо.

Згадував… — відповів я, відчуваючи, що починаю втрачати ґрунт під ногами.

Ніхто мені за цей час так не припав до серця…

Знаю, о гордовита і вибаглива принцесо!

І раптом чую таке, що приголомшило, мене, як вибух бомби.

Я чекала тебе, Гонзо. Ні, це не жарти. Раніше я цього не усвідомлювала, бо надто захоплювалась архітектурою.

Мені здалося, що це не та Єва, яку я колись знав. Ця була якась інша, ніжніша, прихильніша.

На башті храму святого Мікулаша годинник пробив п’яту.

«Пегас, — пригадав я, — мабуть, уже чекає на мене».

Я взяв Єву під руку і швидко потягнув через Малтезьку площу до Ностицевої вулиці. Спочатку вона дорікала мені за те, що я призначаю два побачення одночасно, але потім з цікавістю вислухала мою розповідь про нічну розмову і сигнали з Всесвіту.

Старенький будинок під номером п’ятим був тьмяно освітлений ліхтарем, прикріпленим до фасаду. Над склепистими воротами — щит у стилі бароко з двома горлицями. Другий щит був розбитий, він дивився на вулицю, як сліпе око. З освітленого вікна поруч нього лунала інтродукція з «Паяців». Патефонна пластинка була добряче заїжджена, але це тільки посилювало романтичність моменту.

Невже в цьому старовинному будинку живе вчений, який своїми досконалими приладами перехоплює голоси Всесвіту? Я відчуваю, що тут якесь непорозуміння.

Або з тебе хтось поглузував, або ж я навіть не уявляю, в чому справа… — сказала Єва.

Невже ти боїшся? — засміявся я.

Ми зайшли до темного холодного коридора, вимощеного плитами з пісковику, зазирнули в усі закутки. Списку мешканців будинку не було ніде.

Будинок невеликий, обійдемо його весь, — вирішили ми і почали повільно підніматись рипучими дерев’яними сходами на другий поверх, освітлюючи собі шлях сірниками.

Отак ми добрались аж до мансарди, але таблички з іменем доктора Пегаса так і не знайшли. Казала ж тобі, що це був жарт! — стривожено прошепотіла мені просто в вухо Єва. — Хоч я й люблю такі старовинні будинки, але в цьому нізащо б не хотіла жити. Тут якось моторошно…

Не встигла вона це сказати, як відчинились двері, і на порозі з’явилася стара розпатлана жінка у ветхому халаті з свічником у руці. В мерехтливих променях свічки вона здавалась примарою.

Когось шукаєте?

Доктора Пегаса…

Доктора Пегаса? — перепитала жінка здивовано. — Я тут живу понад п’ятдесят років, але людини з таким чудним прізвищем не зустрічала. Настільки я знаю, Пегас — це крилатий кінь з грецької міфології… Правда, тут живе один дивак, але його звуть інакше…

Промимривши пробачення, ми попростували до виходу.

І навіть у всій нашій околиці такої людини немає! Я знаю майже всю Малу-Страну! — кричала вона, стоячи на сходах.

Ми вибігли з будинку, як діти, що втнули якусь штуку, і аж на вулиці зареготали.

Тепер я зватиму тебе доктором Пегасом! — сказала Єва. — А ти, виявляється, шукач пригод!. Ходімо-но до кав’ярні та вип’ємо чорної кави, поки я трохи отямлюсь.

Ми вже одійшли від дверей на кілька кроків, як раптом до будинку під’їхав і зупинився мотоцикл. З нього зскочив і попрямував до нас чоловік у шкіряній куртці з капюшоном на голові.

Добривечір, пане редакторе! Давно чекаєте? Пробачте, я трохи затримався в інституті.