Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

У той знаменний день, з якого, власне, і треба було б почати розповідь, перший винахідник прийшов ще о восьмій ранку. Він приніс проект «вічного двигуна».

Я доведу — вірніше, вже довів, — що ваш журнал помиляється, хоч я його дуже поважаю як журнал серйозний! — гарячкував відвідувач, — Перпетуум-мобіле можливий! Оцей двигун, — показував він, хвилюючись, на свої креслення, — оцей двигун обов’язково працюватиме!

А чому ви його не збудували? — заперечив я м’яко, бо з такою категорією

винахідників треба поводитись обачливо.

Я не маю для цього коштів!

Гаразд! Я згоден скласти з вами угоду, що в разі успіху вашого вічного двигуна сплачу вам п’ять тисяч крон. Якщо ж протягом двох місяців ваша машина не почне працювати, — ви сплатите мені сто крон. Під таку юридичне оформлену угоду можна позичити гроші у кого-небудь. Згодні?

Погодився. Він не зрозумів моєї каверзи і навіть був здивований моєю хоробрістю. П’ять тисяч проти ста!

Саме під час складання цієї підступної угоди і подзвонила Єва. Я довго не міг зрозуміти, хто, власне, дзвонить. Останній раз ми бачилися з нею в день одержання університетських дипломів. Ще студентом я закохався в неї, одного разу наважився сказати їй про це, але дівчина обернула все на жарт.

Любов?!. Дитяча хвороба! У нас зараз інші турботи. Ми повинні перебудувати весь наш жалюгідний світ!

Одержавши дипломи, ми розійшлися різними шляхами. Вона поїхала до Словаччини будувати нові селища, а я влаштувався в редакції технічного журналу. Іноді ми обмінювались дружніми листами, але інтервали між ними все збільшувались за арифметичною прогресією. Останнього листа я одержав чотири роки тому. І раптом Єва озвалась. Перебуває, мовляв, у Празі і хотіла б мене бачити.

Ми домовилися зустрітись о четвертій дня на Карловому мосту.

Признаюсь, я радів цій зустрічі. Хоч від редакції до Карлового мосту зовсім близько, я вдягнувся вже о пів на четверту. Однак біля дверей мене перепинив довготелесий чоловік, схожий на Дон-Кіхота. Під пахвою він тримав великий заяложений сувій паперів.

Ви вже йдете? — спитав він зовсім недоречно. — Я хочу з вами поговорити. Прийшов до вас у дуже важливій справі. Це — відкриття, яке докорінно змінить історію людства.

Перпетуум-мобіле? — запитав я холодно.

Ні. Ви чули сигнали з Всесвіту?

«Пегас!» — блискавично промайнуло у мене в голові.

Так знайте ж: моє відкриття має для людства більше значення, аніж штучний супутник! — вів далі незнайомий, і раніше, ніж я встиг опам’ятатись, кинувся на коліна, і почав розгортати сувій. За кілька секунд підлога редакції була вкрита папером у клітку, помережаним чудними значками. — Ви стоїте над картою світу! — урочисто заявив відвідувач. — Це план метеорологічної війни! Погода може стати найдійовішою зброєю проти ворога… Хвилинку, я вам усе докладно поясню… Ворога ми затопимо дощами і зливами, зметемо бурями та ураганами…

Ще й зараз пригадую неприємне почуття, що охопило мене тоді. Я відчув, як кров приливає до голови, як у мене з неймовірною силою наростає лють.

Од вибуху гніву мене врятував телефон. Говорив доктор Пегас.

Чи є у вас сьогодні вільна часинка? Можете завітати до мене десь о п’ятій годині? Я маю надзвичайно цікавий сюжет для фантастичного оповідання.

Так, зараз прийду! — сказав я скоріше не йому, а бідолашному винахідникові, який усе ще стояв навколішки і з нетерпінням поглядав на мене.

Ні, не зараз, бо я повернусь додому тільки о пів на п’яту. Запишіть мою адресу: Мала-Страна, Ностицева вулиця, п’ять.

Дякую за запрошення! — відповів я.

Тож не забудьте! — сказав доктор Пегас на прощання.

«Метеорологічного винахідника» я послав на шию колегам з журналу-конкурента. Хай використають його винахідницький талант для чогось більш розумного.

Чим далі від нас рідна планета, тим яскравішими стають мої спогади. У темряві Всесвіту, коли між нами залягла нескінченність, бачу все значно виразніше, аніж бачив колись на Землі. Реально відчуваю запах вітру, який колись гуляв над Влтавою. Бачу їдку імлу, що закривала вид на Празький кремль. Чую приглушений гомін вулиць рідного міста…

Добридень, Гонзо! — вітається Єва так, мовби ми не бачилися не вісім років, а лише один день.

Винахідник… дивак… настирливий… — промимрив я розгублено, пояснюючи запізнення.