Владимир Кучмук - Програмування на мові Довіря

— Так, — погодився Вітя.

— Тобто, якщо б ти, в якості видимого, пред'явив, наприклад, добре зроблене фальшиве посвідчення, то воно б спрацювало… — Сашко побачив ствердний кивок Віктора. — Нам взагалі документи не потрібні, бо фізична форма документів, так би мовити, перетворюється в голові суб'єкта, що перевіряє папери, у віртуальну форму. Зрозуміло, лише у тому випадку, коли не треба їх залишати для подальшої перевірки. Тобто, нам достатньо впровадити суб'єкту думку, що ми пред'явили відповідні документи, а він сам виконає всі необхідні формальності. Тут головне, щоб в голові суб'єкта не виникло ніяких підозр. Ось і все. Звикай, Вітю, до нових реалій.

— Тоді беремо машину, — погодився Віктор.

Через півгодини вони вже їхали у південному напрямку. За кермом старенького «форда» був Вадим. Напрямок подорожі був визначений такий: від Едмонтона до Кемроуза, а від Кемроуза, прямуючи на Доналду, вони виїдуть на кінцевий пункт подорожі — Мітинг Крік.

— Студентам завжди знижка, — говорив Олександр хлопцям. — Бачите яке авто найняли?

— А отой «суб'єкт» був доволі симпатичний… — сміявся Вадим. — Сашко так ввічливо «пред'являв» документи…

— А чого тут смішного, — Сашко трохи почервонів. — Дівчина дійсно симпатична.

— Яка така дівчина? — не вгамовувався Вадим. — Ти твердив про суб'єкти. Так от будь такий добрий і поводься з нею як із звичайним суб'єктом…

— Тобі лише сміятися… — пробуркотів Олександр.

— Та не ображайся, — заспокоїв його Вадим. — Дівчина дійсно дуже гарна. Вона і мені сподобалась. Але я, на фоні цих роздумів про «суб'єкта», згадав про Сашкову зустріч з маріупольськими дівчатами… Хто знає, що це за дівчина…

— Та про тих годі й говорити, — махнув рукою Сашко. — А ця, нічого собі, вправна. Оформила все швидко і так як треба…

Автомобіль вже виїхав з міста і прямував по звичайній сільській місцевості.

— Дивиться, хлопці, — здивований Анатолій дивився у вікно. — Прямо як у нас, в Україні.

— А точно! Майже такий же краєвид… — підтвердив Олександр. — Земля тільки не чорна…

Хлопці мовчки проїхали декілька кілометрів. Кожен згадав свої рідні місця, своїх рідних…

— Скоро засутеніє, — першим вийшов з роздумів Вадим. — Скоріш за все до Мітинг Кріку прибудемо, коли вже буде темно. Тобто, треба або зупинитись у якомусь готелі, або доведеться заночувати в машині.

— Не й дуже велика біда ночувати в машині, — сказав Віктор. — Пропоную їхати, а там — подивимось.

— Їдемо, — підтримав його Анатолій. — Їхати менше трьохсот кілометрів, повинні встигнути.

— Тоді ви, на всяк випадок, відпочиньте, а я покерую далі, — погодився з товаришами Вадим.

Дорога нагадувала звичайну українську і Вадим тримав шлях на Кемроуз, поглядаючи на дорожні покажчики. Час у дорозі проходив, як звичайно: сумовита сіра смуга попереду «форду» ставала дедалі темнішою і водії усіх автомашин почали обережно мацати її ввімкнутими фарами.

Ввечері Джек Формер, робітник служби охорони вашингтонського міжнародного аеропорту, переглядав відеоплівки, які були записані у приміщенні аеропорту раніше. При цьому він не стільки виконував нещодавно отриману сувору інструкцію, яка вимагала робити ретельні повторні перегляди усіх відеоматеріалів з метою пошуків чотирьох хлопців, скільки з задоволенням дивився на самого себе в якості головного героя свого улюбленого серіалу «Джек Формер герой аеропорту».

«Вони там, на горі, геть сказилися, — думав він, відкинувшись на стільці та дивлячись на екран монітора. — З цією грою… Шукають цих хлопців… Мабуть, там, — він подивився на стелю, — хтось зробив добрячу ставку на цих хлопчаків.»

Такого роду думки не заважали йому досить ретельно дивитися за рутинними подіями на моніторі і поясненням цього було дуже просте явище: на екрані з'явився він сам, власною персоною.

«А чим не Брюс Вілліс, — він з приємністю дивився на власну особу. — Навіть кращий, бо кожного дня — на екрані. І хлопець з себе видний.»

Джек добре знав розташування всіх відеокамер в аеропорту, і тому, майже як досвідчений оператор, вибирав найвигідніші ракурси. Йому подобалось це нескінченне кіно, де він був, так би мовити, і автором сценарію, і режисером, і головним героєм, і глядачем.

Екранний Джек зупинився, лагідно посміхнувся звичайному Джеку, і хотів вже рушити далі, але кадр був зіпсований: аеропортівського кіногероя закрив собою якійсь хлопець з папірцем в руках. Той стояв перед розкладом польотів, а потів зробив крок в сторону і дав дорогу екранному Джекові.