Владимир Кучмук - Програмування на мові Довіря

— Якби хтось, — стурбовано сказав Тарас Володимирович. — Певен, що цим зацікавились іноземні розвідки.

— А, може, все ж таки наша розвідка допетрала… — з надією висловила своє припущення Віра Іванівна. — І вони тут, в Україні…

— Згадайте тільки спосіб викрадення, — нагадав Андрій Васильович. — Ні, це не можуть бути наші… Вони так би не діяли.

— Схоже на те… — погодився Володимир Іванович. — Тим більше, що й наші хлопці повідомляють про закордонне відрядження.

— Але де вони можуть бути? — запитала Наталія Костянтинівна.

— Не хочеться припускати, але моя думка така: їх викрали американці, — махнув рішуче рукою батько Вадима. — Вони зараз думають, що все в світі їм дозволено…

— Може так, а, може, і ні, — розмірковувала вголос Надія Анатоліївна. — Взагалі, будь-яка іноземна розвідка могла викрасти наших хлопців, а ось хто конкретно — невідомо…

— Нам треба вирахувати їх точніше, — конкретизував питання Андрій Васильович. — Якщо інших пропозицій не буде, то пропоную, у першому наближенні, спочатку зупинитись на американській версії.

— Це нам мало що дасть, — вставив батько Віктора. — Навіть, якщо ми будемо стовідсотково впевнені, що хлопці на території Сполучених Штатів, то і в цьому випадку невідомо, як встановити контакт з ними.

— А якщо нам зробити офіційний запит про викрадення? — запитала мати Вадима.

— До кого: до американців, чи до наших? — запитав жінку Андрій Васильович. — До американських бюрократів можна достукатись тільки через наших…

— Тоді годі й надіятись… — погодився батько Олександра. — Якщо наші чиновники до цього часу нічого не зробили, то і далі нічого не зроблять…

— Я, навіть, більше скажу, — палко втрутилась в розмову мати Віктора. — Якщо навіть нам буде точно відомо, що наші хлопчики в США, то наші чиновники з усіма своїми скандалами, вибачте, будуть гавкати на нас і, вибачте, лизати американцям…

/*Відомі міжнародні українські скандали доби сучасної незалежності: справи по вбивствах журналістів, крадіжки грошей високопоставленими посадовцями, спікеріади, касетний скандал, загадка збитого над Чорним морем ізраїльського літака, влучення військової ракети у будинок в Броварах, продаж радарів «кольчуга»… Багато на які поступки змушена була піти українська зовнішня дипломатія, щоб хоч якось прикрити вади існуючої системи влади.*/

— Прошу заспокоїтись, — підняв обидві руки батько Анатолія. — Вам може здатись, що ми просто запросили вас сюди поговорити. Але я маю невеличку пропозицію щодо можливого зв'язку з нашими хлопцями.

Всі уважно слухали.

— Ми можемо зробити наступне, — продовжив він, — Толик розповідав нам, що йому цікаво інколи дивиться в Інтернеті про діяльність людей з нашим прізвищем…

— І наш нам розповідав… — тихо сказала мати Олександра.

— І наш теж… — підтвердила мати Вадима.

Мати Віктора мовчки кивнула головою на знак підтвердження.

— Так ось, — вів своє батько Анатолія. — Ми можемо розмістити інформацію про нас на інтернетівських сторінках і через них тримати зв'язок. Ми з Марією сьогодні вже говорили про це… Наш небіж Юрко може нам допомогти…

— Що ж… Звісно, це значно краще ніж просто так чекати… — погодився Костянтин Корнійович. — Однак я особисто ще поміркую, що можна ще зробити…

— Добре, — підтримала ідею Віра Іванівна. — Передайте, будь ласка, Юрку наше прохання зробити ці сторінки… Може дійсно це допоможе…

Пересадка в Денвері та переліт до Едмонтона пройшли спокійно. Хлопці безперешкодно проминули усі пункти перевірок. Ввійшли до світлої зали Едмонтського аеропорту та, тимчасово «матеріалізувавшись» в огрядну жіночку, на всяк випадок обміняли валюту. Потім, вже як «невидимі», вийшли на вулицю.

— Навряд чи нам вдасться найняти таксі до потрібного нам місця, — висловив сумнів Віктор. — Цей Мітинг Крік, здається, заховався десь в глибокій канадській провінції…

— Тоді, може, на попутках? — запитав Вадим.

— Можна, — відповів Анатолій. — Але боюсь, що тоді нам дуже довго доведеться добиратись…

— То давайте наймемо машину, — запропонував Олександр.

— Але як ми її наймемо без документів? — спитав Віктор.

— А дуже просто, — сказав Сашко. — Нам немає потреби пред'являти документи.

— Як це? — здивувався Вітьок.

— А ось так! — парував Олександр. — Наскільки мені відомо, документи пред'являються для того, щоб той, хто перевіряє міг засвідчити особу та внести у документи дані, на випадок якщо ця особа порушить якісь відповідні правила. Так?