Владимир Кучмук - Програмування на мові Довіря

— А ось справа є якийсь… — побачив невеличкий готель Олександр.

«Зупинитись.»

Водій слухняно зупинився.

Хлопці вилізли з машини, закрили дверцята.

«Можна їхати.»

Вони залишились самі біля входу в готель.

— Ну і як будемо добувати номера? — запитав Анатолій.

— Спочатку ввійдемо до готелю, а там розберемось, — сказав Віктор та першим рушив до дверей.

Хлопці увійшли всередину. За конторкою сидів портьє. Він дивився на двері.

— Не розумію, — пробуркотів він сам до себе. — Що це таке з дверима. Мабуть вітер…

— Давай Вітьок, узнавай чи є тут вільні номери, — Анатолій подивився на Віктора.

Той мовчки підійшов до портьє і потягнувся до реєстраційного журналу.

— Не треба! Не чіпай! — вигукнув Олександр.

— Чому це? — запитав Віктор.

— А ти бачив як він дивився на двері? — відповів запитанням на запитання Сашко.

— Ну, бачив. То й що?

— А те, що ми самі невидимі, але фізичні предмети, на які ми діємо — видимі. Уяви як ти сам би зреагував, якщо ти сидиш вдома, а в тебе з-під руки сам собою рухається, наприклад, книга.

— Але для інших предмети рухаються тоді, коли ми не акцентуємо на цьому уваги. Згадайте нещодавній випадок з пістолетом, — не розгубився Віктор.

— Переконав, — погодився Олександр.

«Скільки вільних місць у готелі?»

— П'ять номерів ще є.

«Покажіть, де висять ключі від найбільшого.»

Портьє мовчки потягнувся до стенду з ключами, і, не дивлячись, ткнув пальцем в один.

«Цей номер зайнято. Ніяких відміток робити не треба.»

Віктор взяв ключа, подивився на номер і рушив до сходів.

Через хвилину вони були в номері.

— Оце є великий номер? — ввійшов у приміщення Віктор.

— А що ти хочеш? — озвався Вадим. — Невеличкий готель, на окраїні міста, як ти і хотів…

— Так, я хотів добре відпочити…

— Так і відпочинемо, — сказав Олександр. — Дві кімнати нам вистачить. Однак треба вирішити питання з їжею…

— Чия черга бігти до магазину? — спитав Віктор.

Він згадав, як вони по черзі бігали зі своєї контори до найближчого магазина під час обідньої перерви.

— Черга-то моя, — озвався Вадим. — Але не помилюсь, якщо скажу, що нам не можна роз'єднуватись. Особливо тепер, коли нас шукають по всіх Сполучених Штатах невідомо які розвідки.

— Слушно, — погодився Анатолій. — Пропоную чергування тимчасово відмінити.

— Вадику як завжди повезло… — зітхнув Сашко.

Хлопці вийшли з готелю і направились до найближчого магазину.

Це був невеличкий магазинчик. Вони увійшли всередину. Продавець здивовано подивився на двері.

— Хто там балується з дверима? — з погрозою в голосі крикнув він, гадаючи, що це розважаються хлопчики.

— Знову двері, — помітив збіг подій з готелем Віктор. — Наперед перед тим, коли кудись будемо заходити, програмуємо всіх там присутніх «не звертати увагу на незвичні рухи фізичних предметів»…

— Це питання ми вирішимо, — сказав Анатолій. — А от як ми будемо брати їжу, яка, власне, нам не належить…

— Так, виникає питання етичного плану, — погодився Вадим. — Ми не можемо брати того, що нам не належить…

— А я не зовсім згоден з вами, — перебив його Олександр. — По-перше, нас сюди привезли проти нашої волі, тобто турботу про нас повинен нести уряд цієї країни. Друге випливає з першого: ми маємо повне право здобути гроші в якійсь урядовій структурі…

— Чи не в Федеральному Резервному Фонді? — посміхнувся Віктор.

— Ну не знаю де. Може на пошті…

— Гадаю, нам не треба турбуватися про гроші… — почав Вадим, але його перервав чолов'яга з панчохою на голові, який несподівано увірвався до магазинчика. Він підбіг до продавця направив на нього пістолета і закричав:

— Гроші! Негайно! Усі гроші з каси!

Продавець ніби застиг і злякано дивився на нападника.

— Гроші! Буду стріляти!

Нападаючий явно нервував: пістолет дрібненько трусився в його руках.

Тоді Сашко, не гаючи часу, підійшов ззаду до панчохнутого, взяв скляну пляшку з мінеральною водою з полиці і вдарив його по голові. Той впав. Продавець стояв наче заморожений — він нічого не зрозумів.

— Якщо він так і буде стояти, то Панчоха оговтається, — сказав Анатолій.

«Зв'яжіть його та подзвоніть до поліції.»

Дії продавця стали змістовнішими: він взяв з-за конторки мотузку і міцно зв'язав нападника, а потім підійшов до телефону, взяв слухавку і набрав номер.

— Джон? — почав він тремтячим від хвилювання голосом. — Я схопив того грабіжника, якого ви шукаєте. Скоріше приїжджай до мене… Так це він. Ніякого сумніву. Приїжджай, а то доведеться дзвонити до звичайного відділку поліції… Добре.