Владимир Кучмук - Програмування на мові Довіря

— Україна? А де це?

— В Європі.

— Щось не знаю такої країни…

— Дуже дивно, адже Україна розміром майже з Техас…

— Розміром з Техас? Така велика країна? І чому нас ці вчителі у школах навчають?

— Не хвилюйтесь. Хоча ця країна і велика, але була майже невідомою, тому що була в складі колишнього Радянського Союзу…

— О! Радянський Союз! Знаю!

— От і добре…

— Ми вже стільки їдемо, а я і не спитав, власне, вам куди?

— А ви куди їдете?

— У Вашингтон. До сина. Він в мене адвокат

— Як добре! Я також прямую до Вашингтона. Мені потрібно залагодити деякі справи у посольстві.

Хлопці, які сиділи ззаду, аж каталися од сміху.

— Мене звуть Джім. А як вас звати?

Сашко замислився. А тим часом йому допоміг Віктор, який крізь сміх промимрив: «Джозефіна».

— Джозефіна? — перепросив старий. — Досить рідке ім'я…

— Тутсі, — пискнув Анатолій, тримаючись обома руками за живіт.

— Я так і не зрозумів. Джозефіна чи Тутсі?

— Тітонька Чарлі… — розсердився Сашко.

Він повернувся назад до трійки товаришів.

— Ви що? Сказилися?

— Я — ні, — водій прийняв звернення на свій рахунок. — А ось ви, здається, досить дивна жіночка. Мабуть-таки, вам доведеться добиратися до Вашингтону іншим шляхом.

Він почав гальмувати машину.

«Заспокойтесь. В машині нікого немає. Вам все це уявилось.»

Водій спокійно почав підвищувати швидкість.

«От уявиться таке. Наче і насправді щось було. Мабуть закуняв за кермом.»

А хлопці вже реготали в увесь голос. До них приєднався і Сашко: він зрозумів, що всі вони розряджаються від величезної нервової напруги.

— Джозефіна!..

— Дафна!..

— Тітка Чарлі!..

— Тутсі!..

— Ще трохи і він схопив би мене за колінку!

— Вірка Сердючка!

/*Джозефіна, Дафна, Тутсі, тітка Чарлі, Вірка Сердючка — персонажі, де в якості жінок виступають чоловіки.*/

— А заміж ти не збираєшся?

Хлопці реготали хвилин п'ять, а потім почали заспокоюватись.

— Гадаю, що всі погодяться — ідея бути літньою жінкою зазнала невдачі. Треба придумувати щось інше, — почав Анатолій.

— Може під виглядом літнього чоловіка? — якось невпевнено запитав Віктор.

— Дитини? — прозвучала пропозиція Вадима.

— Ні. Дуже підозріло — одна дитина в місті… — відгукнувся Сашко.

— Неживий предмет? — Анатолій подивився у вікно.

— А як будемо рухатись? — заперечив Вадим.

— Може комаха? Муха? — продовжив висування ідей Олександр.

— А як, коли хтось почне ганятися за нею. Можемо знову нарватись, як ось щойно було… — не погодився Анатолій.

На деякий час хлопці замовчали, роздумуючи над новими пропозиціями. З роздумів їх вивів водій: він почав пригальмовувати, бо на узбіччі голосувала дебела жінка років сорока.

— Зараз ми з тобою покатаємось… — замріяно промимрив водій.

«Нікого не брати.»

Машина знову почала набирати швидкість, залишаючи дебелу жіночку на узбіччі.

— Зрозуміло, можна було б і комахою, і собакою, і кішкою, — продовжив Віктор. — Але нам, напевне, доведеться заходити і до магазинів, і до кав'ярень, і до готелів… Треба ж нам їсти, десь спати…

— А, враховуючи наш статус втікачів, нам, можливо, доведеться заходити і до офіційних кабінетів, ну хоч до поліцейських ділянок, щоб узнавати новини щодо нас, — підтримав його Олександр.

— От якщо б стати невидимими… — озвався Віктор.

— Геніально, Вітьку! — Вадим хлопнув його по нозі. — Нам треба стати невидимками!

— І ми це можемо зробити! — вигукнув Анатолій.

— Та ми вже зараз невидимки! Подивиться на нашого водія! — показав пальцем Віктор.

І дійсно, хлопці вже користувались ще однією перевагою впливу — фактором невидимості: водій спокійно їхав і зовсім не помічав їхньої присутності.

«Ми невидимі.»

— В радіусі дії впливу ми є невидимими, — постановив Віктор.

— А пригадайте людину-невидимку Герберта Уеллса… — сказав Віктор. — Ми тепер досягли того, про він писав ще в кінці дев'ятнадцятого сторіччя…

/*Уеллс Герберт-Джордж (1886–1946) — письменник. Автор науково-фантастичних романів, серед яких роман «Невидима людина».*/

— Так-то воно так, але трішечки не так. Ми радикально відрізняємось від нього: Уеллс уявляв фізично невидиму людину, а ми психічно невидимі, — не погодився з ним Вадим.

— Так, у цьому ти правий, але я мав на увазі феномен невидимості взагалі, — уточнив свою позицію Віктор.

— Хлопці! Так тепер ми можемо заходити до будь-якого ресторану… — вигукнув Олександр.

— Спати в будь-якому готелі… — підтримав його Анатолій.