Владимир Кучмук - Програмування на мові Довіря

— Ні, я говорю про елементарну справедливість. Скажу: ми не антисеміти і не сіоністи. Ми не ділимо людей за расовою ознакою. До речі, коли Сашко сказав, що ми українці в душі, це була щира правда: після монголо-татарської навали, після вторгнення завойовників з усіх сторін кордону, жоден з нас не може довести «чистоту» походження ні за материнською, ні за батьківською лініями. Ми душею відчуваємо українську культуру, ми думаємо по українському.

— Крім того, — Сашко подивився прямо в очі директора. — Мені особисто не подобається і сучасна поведінка правителів вашої країни. Акти самогубства, акти відчаю, які, до речі, прийняли широкого розмаху після приходу до влади в Ізраїлі справжніх екстремістів, розцінюються як терор. А справжній, державний терор розцінюється як відповідь на дії терористів. Я не виправдовую бомболюдей, рівно як не виправдовую військові операції направлені на залякування місцевого населення…

— Бачу, що нам зараз домовитися не вдасться, — з погрозою в голосі сказав представник мемуне. — Взагалі, нам ваша згода непотрібна. Хоча на вашому місці краще було погодитися одразу. Вам доведеться трохи почекати і продовжити бесіду вже у нас вдома. Там, куди ви так не хочете попасти. Ми намагались, щоб подорож і подальша співпраця були приємними для усіх.

Він встав показуючи, що розмова закінчена.

«Всім стояти».

Хлопці підійшли до столу і кожен взяв свою гілочку.

«Всім стояти, мовчати».

Навкруги запанувала тиша.

Подумки хлопці піднеслись над приємним будиночком лікарні. Територія навколо будинку мала квадратну форму, була огороджена високою стіною, і, зрозуміло, охоронялась.

«Скільки людей знають про наше перебування тут?».

Довірена особа мемуне. «Вісім».

«Усім, хто знає про перебування тут чотирьох новачків негайно зібратись біля входу у будинок».

Четвірка розвідників направилась до виходу з кімнати. З різних кутків лікарні до входу потягнулись інші.

— Отакої, — задумливо сказав Олександр. — Опинились у Сполучених Штатах… ще й в психіатричній лікарні… не говорячи вже про перспективу поїздки до Ізраїлю.

— Нам треба вибиратись звідси, — Вадим подивився на хлопців.

— Треба, мабуть, повідомити додому, що з нами все в порядку, — сказав Анатолій. Наші мами, мабуть, з ніг збились, шукаючи нас…

— Повідомити треба, — погодився Віктор. — Але як? Якщо розвідки, не вагаючись, пішли на протизаконні кроки, то не виключено, що вони намагатимуться перекрити нам усі шляхи, у тому числі контролюватимуть і наш зв'язок з домом.

Вадим. Так. Переговори по мобільним та супутниковим телефонам відпадають.

Олександр. Пошта?

Анатолій. Інтернет?

Віктор. Контроль можливий. Але наші повідомлення повинні дійти до наших рідних…

Вадим. Контроль наших квартир?

Віктор. Не виключено…

Олександр. А якщо через знайомих?

Анатолій. Через сусідів?

Вадим. Через якусь місцеву FМ станцію?

Анатолій. Передати привіт рідним.

Віктор. Точно! А привіти передамо електронною поштою!

Олександр. Адресу створимо на якомусь сервері. Нехай потім шукають!

— Про це домовились. А тепер треба вибиратися звідси якнайшвидше, — поквапив товаришів Анатолій.

Хлопці рушили з кімнати.

— А чому, власне, нам потрібно вибиратися звідси, — раптом запитав Віктор. — Ми ж повністю контролюємо ситуацію в радіусі одного кілометра…

— Хто знає, а якщо оці «лікарі» повинні періодично звітувати комусь… — припустив Вадим.

— …то той хтось може з'явитись тут у будь-яку хвилину, — закінчив його думку Олександр.

Вони вийшли з будиночка. На дворі була чудова літня погода. Дув свіжий вітерець, гарненькі дерева оточували будинок і тільки високий паркан та купка мовчазних людей біля входу псували відчуття ідилії картинки.

— Що будемо робити з ними? — кивнув на купку Олександр.

— Так залишати їх не можна: ми ж до кінця так і не з'ясували механізм впливу, — сказав Віктор. — Крім того, не виключається, що «замороженість» може вплинути на їхнє здоров'я…

— Але і «відморожувати» — не має сенсу: можуть зразу напасти, — з сумнівом подивився на купку Анатолій.

— Пропоную запрограмувати їх на нашу присутність тут… — почав Вадим, але зупинився, бо з дверей лікарні вискочила привітна жінка, а за нею бігла стурбована санітарка.

— Пані Джулія, негайно поверніться до своєї кімнати, — кричала вона на бігу і раптом побачила хлопців та вісьмох чоловіків серед яких був і директор клініки.