Владимир Кучмук - Програмування на мові Довіря

— Вплив був відкритий можна сказати випадково. На той час не було суспільних завдань щодо цього відкриття не вистачало знань, масштабу. Людство повинно приходити до всього вчасно, — додав Вадим.

— Зараз ми можемо вплинути на всю планету Земля, — сказав Анатолій.

— Але дуже важлива мета цього, — уточнив Вадим. — Нам ще потрібно навчитись передбачати можливі наслідки втручання в природній хід історії.

— А що, коли ми роззброїмо увесь світ та переведемо його з дикунського стану збагачення до стану переваги інтелекту над бажанням правити, — висловив несподівану пропозицію Віктор.

— Це дуже важливе рішення, щоб його приймати так, одразу, без ретельного обдумування, — заявив Анатолій. — Особисто я певен, що нам не треба зараз втручатися у хід світових подій.

— Але ж ви подивіться тільки, що робиться навкруги! — підхопився Олександр. — Як власники грошей б'ються за свій хижий світ!

— Як би там не було, але факт залишається фактом — ми володіємо всесвітнім впливом, — сказав Вадим. — Свого роду надзброєю. Ядерна зброя, ракети, літаки, танки — це просто іграшки, бо ми можемо керувати всіма керуючими усіма видами зброї.

— Погодьтесь, що справа дуже серйозна, щоб розв'язувати її, так би мовити, прямо на дорозі, — сказав обережний Анатолій.

— Давайте тоді приймемо принципове рішення про загальне всесвітнє роззброєння, — запропонував компромісний варіант Сашко.

— Взагалі, проти цього заперечень немає, — почав погоджуватись Анатолій. — Але подібне рішення потрібно приймати по зрілих роздумах.

— Доки є час, то можна думати, — дав згоду і Віктор.

— Тобто роззброїмо всіх військових після того, як вирішимо всі питання пов'язані з таким рішенням, — підбив підсумок розмови Вадим. — А таких питань багатенько буде. Це і працевлаштування великої кількості військових, і утилізація зброї, і багато інших питань, про які ми ще й гадки не маємо…

— Ранчо Сан Еметеріо, — прочитав надпис Віктор. — Все, приїхали! Звідси до Серро Кубабі дійдемо пішки.

Вантажівка зупинилась, звільнилась від пасажирів і рушила далі до Соноїти.

— Час на невеличку подорож до місця призначення у нас є, — сказав Олександр. — Відвідаємо його, а потім відпочинемо на цьому ранчо.

Невеличка група мандрівників вирушила в напрямку Серро Кубабі.

Не встигли вони відійти від траси і ста метрів, як побачили, що назустріч їм йде якійсь старий індіанець. Він зняв свою шляпу і помахав нею перед собою якімось комічним жестом.

«Ми непомітні.»

«Але я вас бачу.»

«???»

Індіанець одягнув шляпу та віддав честь по-військовому.

— Радий привітати вас на сонорській землі, — радо сказав він.

— Здрастуйте. Але вибачте, будь ласка, — здивовано звернувся до нього Віктор. — Як ви можете нас бачити?

— Достатньо захотіти побачити, — коротко відповів індіанець.

На вигляд він був дуже літньою людиною середнього зросту з темним круглим обличчям, коротким сивим волоссям. Глибокі зморшки на обличчі придавали йому вид глибокого старця, однак його тіло, здавалось, було сильним та зібраним.

— Моє ім'я Хуан Матус, — представився він.

Хлопці мовчки дивилися на старого мексіканця.

«Але Кастанеда писав, що ви покинули…»

«Я завжди там, де потрібно.»

— Оце так зустріч! — здивувався Вітьок. — Тепер зрозуміло, чому ви нас бачите.

«Що трапилось?»

«Треба поспілкуватись.»

— Ого! — зрадів Вітьок. — У нас стільки запитань!

— Нам добре відомо про ваші успіхи, — просто сказав дон Хуан. — Нам відомі також ваші наміри. Саме тому ми і вирішили з вами поспілкуватись щодо використання вашої сили.

— Хто це ми? — запитав Анатолій.

— В цієї місцевості нас називають магами.

— А в Тибеті? — раптом запитав Вадим.

— Там нас називають махатмами.

— Махатмами Шамбхали? — знову прозвучало питання Вадима.

— Про Шамбхалу поговоримо пізніше, — відповів дон Хуан. — Зараз потрібно з'ясувати більш важливі питання. Нам відомо про ваш намір втрутитись у світовий хід подій.

— Але ми тільки обговорювали це питання, — підтвердив Сашко.

— Достатньо того, що ви маєте намір. Ми знаємо про небезпеку використання руйнівної зброї. Ми знали про це ще декілька тисячоліть тому.

— І ніколи не втручались? — запитав Віктор.

— Ми були змушені втрутитись у світовий хід подій тільки одного разу. Це прийнято називати карибською кризою. На той час існувала реальна небезпека застосування потужної зброї. Ми забезпечили обмін дзвінками між тодішніми керівниками країн. Можу вам сказати, що людство тоді було на крок від жахливих подій ядерної війни.