Артур Дойль - Незвіданий світ

— Не клейте дурника, професоре! — згукнув я. — На що ви сподіваєтесь? Я важу двісті десять фунтів. М’язи в мене, мов залізо. І щосуботи я граю у футбол в ірландській команді Лондона. Я не з тих, що...

Тієї таки миті він кинувся на мене. Добре, що я заздалегідь відчинив двері, інакше ми би висадили їх. Ми колесом прокотилися по коридору, дорогою заплутались у якомусь стільці і разом із ним попрямували до виходу. Борода професора потрапила мені до рота, наші руки переплелися, тіла щільно притулились одне до одного, а той пекельний стілець крутився поміж наших ніг. Завбачливий Остін одчинив вхідні двері, і ми клубком скотилися вниз по сходах. Мені доводилося бачити щось подібне у виконанні двох акробатів, і я думаю, вони мусили довго тренуватися, перш ніж навчилися виконувати такий номер без тілесних ушкоджень. Стілець розлетівся на тріски, а ми опинилися в рівчаку на вулиці. Професор звівся на ноги і, відсапуючись, як астматик, люто вимахував кулаками.

— Годі з вас? — прохрипів він.

— А ти, клятий бульдог, — скрикнув я і собі, підводячись із землі.

Ми були в запалі і, безсумнівно, не раз ще спробували б щастя, якби на допомогу мені не прийшла доля у вигляді полісмена із записником у руках.

— Що тут у вас трапилося? І як вам не соромно? — спитав полісмен. То була перша розумна фраза, яку я чув у Енмор-Парку.

— Ну, — повернувся він у мій бік,— в чім річ?

— Ця людина накинулася на мене, — поскаржився я.

— Ви накинулися на нього? — спитав полісмен.

Професор ледве зводив дух і не відповів нічого.

— Це вже не вперше, — сказав полісмен і суворо похитав головою. — Через те саме вам довелося мати чималий клопіт місяць тому. Тоді ви підбили око молодому чоловікові. Будете ви позиватися, сер? — полісмен обернувся до мене.

— Ні, — повагавшись, промовив я, — не буду.

— Чому ж так? — здивувався полісмен.

— Почасти тут і моя провина. Я силоміць вдерся до його кабінету, хоча він і попереджав мене.

Полісмен закрив свій записник.

— Сподіваюся, ви позбавите мене подібних інцидентів у майбутньому, — промовив він у бік Челленджера. — Проходьте, проходьте! — це вже призначалося хлопцеві з різниці, дівчинці та двом-трьом перехожим, які з’юрмилися навкруги нас. І в супроводі цього маленького ескорту полісмен подався геть. Професор глянув на мене. Десь глибоко в його очах майнув вогник усмішки.

— Ходімо, — мовив він. — Я не скінчив ще з вами.

Запрошення бриніло досить зловісно. Але дарма.

Я, наче бичок на мотузці, попрямував за ним у будинок, а мовчазний Остін зачинив двері.

Щойно він встиг зачинити двері, як із їдальні вибігла місіс Челленджер. Ця крихітна жінка була сама не своя під гніву. Вона стала перед своїм чоловіком, точно розтривожена квочка, яка грудьми зустрічає бульдога. Очевидно, місіс Челленджер була свідком мого вигнання, але не помітила, що я вже встиг повернутися.

— Ти просто якась тварюка, Джордже! — верескнула жінка. — Ти понівечив того симпатичного молодого чоловіка.

У відповідь професор ткнув пальцем позад себе.

— Ось він, цілий і неушкоджений.

Вона трішки зніяковіла.

— Вибачте, прошу, я вас не бачила.

— Запевняю вас, мадам, що нічого прикрого зі мною не трапилось.

— Він таки подряпав вам обличчя. О Джордже, який ти брутальний! У нас не буває тижня без скандалу. Всі ненавидять тебе... Всі глузують із тебе. Але терпець мені вже урвався. Годі!

— Брудна білизна! — рикнув Челленджер.

— Це — не секрет, — репетувала вона. — Хіба ти не знаєш, що ціла вулиця, цілий Лондон... Можете йти, Остіне, ви нам більше не потрібні. Гадаєш, вони всі не знають, хто ти є? Де твоя самоповага? Ти міг би стати ректором великого університету, і тисячі студентів шанували би тебе. Де твоя самоповага, Джордже?

— А що ж до твоєї самоповаги, моє серденько?

— Ти просто катуєш мене. Розбійник... звичайний розбійник... ось ким ти тепер став.

— Заспокойся, Джесі.

— Якийсь лютий буйвол, а не людина!

— Ну, годі вже. За таке тебе чекає кара на стільці.

На мій подив, від спинився, підніс жінку вгору й посадовив на високу колону з чорного мармуру, що стояла в одному з кутків передпокою. Була ця колона футів сім заввишки і така тонка, що бідолашна жінка ледве зберігала рівновагу. Її обличчя скривилося від переляку, вона конвульсійно дригала ногами і випростала спину, аби не впасти. Дивовижнішої картини мені ще ніколи не доводилося бачити.