Артур Дойль - Незвіданий світ

— Це, напевно, звичайнісінькі крокодили?

— Алігатори, алігатори. Хіба ж у Південній Америці бувають крокодили? Різниця між ними полягає...

— Мені здається, що нічого незвичайного, що виправдало би ваш ентузіазм, у цих малюнках немає.

Він поблажливо всміхнувся.

— Та ну, продовжуйте... Подивіться далі.

Те, що я побачив далі, все одно не могло переконати мене. То був нашвидкуруч намальований фарбами ескіз на цілу сторінку — якийсь краєвид. На передньому плані — долина, вкрита якоюсь рослинністю ясно-зеленого кольору. Вона закінчувалася лінією темно-червоних, смугастих, схожих на базальтові, скель. Вони підносились угору, як суцільна кам’яна стіна. Збоку — величезна ізольована скеля пірамідальної форми, увінчана крислатим деревом і відокремлена від стіни глибокою розколиною. Над усім цим — блакитне тропічне небо. Вузенька зелена смужка рослинності облямовувала верхів’я червоних скель. На другій сторінці аквареллю був намальований той самий пейзаж, тільки зблизька, і тому всі деталі на ньому здавалися виразнішими.

— Ну? — спитав він.

— Безсумнівно, це дуже оригінальна формація [12] Формація — сукупність геологічних відкладень, гірських порід одного часу й однакового способу утворення. , — зауважив я, — але я не геолог, тому не можу сказати, чи вона справді незвичайна.

— Незвичайна? — повторив Челленджер. — Це унікальний ландшафт! Це — щось неймовірне. Ніхто на землі і мріяти не може про таке. Дивіться тепер далі.

Я перегорнув сторінку і аж скрикнув від подиву. То був малюнок найбільш незвичайної тварини, яку мені будь-коли доводилося бачити. Привид, що може ввижатися хіба курцеві опію чи божевільному. Уявіть собі голову птаха, тулуб у лусках, наче в ящірки, довгий хвіст, усіяний колючками, а на горбуватій спині — високу зубчасту торочку, що виглядала, як дванадцять півнячих гребнів, розташованих один позаду одного. Перед цим створінням стояв якийсь недоладний чоловічок-карлик людської подоби.

— Ну, що ви про це думаєте? — вигукнув професор, потираючи руки з виглядом переможця.

— Це якась потвора... якесь чудовисько.

— Але чого б то він став малювати таку тварину?

— Мабуть, хильнув забагато джину.

— Це найкраще пояснення, що його ви можете дати?

— А як же пояснюєте це ви, сер?

— Очевидно: тварина існує, і її намальовано з натури.

Я не засміявся тільки тому, що пригадав, як ми вдвох колесом котилися по сходах.

— Правильно, правильно, — ствердив я тоном, яким звичайно заспокоюють причинного. — А втім, мушу зізнатися, мене страшенно дивує оця манюсінька фігурка. Якщо б то був індіанець, можна було б уважати, що існування в Америці племені пігмеїв доведено, але він, здається, європеєць.

Професор форкнув, немов розлючений бізон.

— Ви таки заходите у крайнощі, — сказав він. — Я ніколи не повірив би, що це можливо. Що у вас? Прогресивний параліч? Атрофія мозку? Чудно якось.

Сердитися на нього було безглуздою й даремною витратою енергії, бо тоді би довелося сердитись увесь час. Я вдовольнився тим, що скривився в усмішці.

— Мене вразив замалий зріст того чоловічка, — пояснив я.

— Дивіться сюди, — він нахилився вперед і ткнув своїм товстим, як сосиска, пальцем у малюнок. — Бачите рослину позаду тварини? Ви, певно, подумали, що це кульбаба або брюссельська капуста. Га? Ну так от! Це слонова пальма, що досягає іноді п’ятдесяти, а зрідка й шістдесяти футів заввишки. Хіба ж ви не бачите, що людина розміщена тут із певною метою? Не міг же він і справді стояти перед такою тварюкою та малювати її. Художник поставив себе поруч із нею для масштабу. Скажімо, у ньому було футів п’ять. Пальма, виходить, разів у десять вища за нього.

— Боже милий! — зойкнув я. — Так ви думаєте, що та тварюка... Та ні, вона ж не вмістилася б і в Чарінґ-Кроському вокзалі.

— Можна без перебільшення сказати, що це — екземпляр досить значного розміру, — люб’язно погодився професор.

— Але, — промовив я, — не можна ж на підставі одного-єдиного ескізу ставити шкереберть увесь досвід людства, — я перегорнув альбом до кінця й переконався, що інших подібних малюнків там немає. — На підставі ескізу якогось мандрівного художника, що працював, мабуть, під впливом гашишу або в нападі пропасниці, а може, просто щоб задовольнити свою хворобливу уяву. Як прогресивна людина, людина науки, ви не можете відстоювати таку позицію.

Замість відповісти професор узяв із полиці книжку.

— Це твір мого талановитого друга, Рея Ланкастера, — сказав він, — і в ньому є ілюстрація, що повинна зацікавити вас. А, ось вона! Зветься «Ймовірний вигляд юрського динозавра — стегозавра». Задні кінцівки дорівнюють двом людським зростам. Ну, що ви на це скажете?