— Зніми мене! — мало не плакала бідолаха.
— Скажи «прошу».
— Ти — звірюка, Джордже. Негайно спусти мене вниз!
— Ходімо до кабінету, містере Мелоун.
— Справді, сер... — відповів я, глянувши на леді.
— Тепер уже і містер Мелоун клопочеться за тебе, Джесі. Ну ж бо, скажи «прошу», і миттю будеш унизу.
— А, звірюко, звірюко! Ну, прошу, прошу.
Професор зняв її з колони, наче то була канарка.
— Треба шануватися, моя люба. Містер Мелоун — журналіст. Він напише про це все завтра у своїй газетці та ще примірників із двадцять порозсилає безкоштовно поміж наших сусідів. «Незвичайна історія серед верхів суспільства» — ти ж бо високо піднеслася, коли сиділа на п’єдесталі. А потім буде ще підзаголовок: «Дивне подружжя». Він же, той містер Мелоун, страшенно любить порпатись у бруді та жерти різну покидь, як і вся його братія, — porcus exgregi diaboli — свиня зі стада диявольського. Хіба не так, містере Мелоун?
— Ви справді незносний, — у запалі відповів я.
Професор усміхнувся і вклонився.
— А тепер ми утворимо коаліцію, — загуркотів він, зиркаючи то на мене, то на дружину й випинаючи свої могутні груди. — Вибачте за легковажні хатні балачки, містере Мелоун, — раптом змінив він тон. — Я покликав вас зовсім не для того, щоб розважати нашими родинними жартами. ...Біжіть собі, жіночко, і не журіться. — Він поклав своє лаписько на її плече. — Ти маєш рацію в усьому, що казала. Якби я завжди слухав тебе, з мене вийшли б кращі люди, але тоді я не був би Джордж Едвард Челленджер. Кращих людей аж кишить, моя голубонько, а Челленджер один. Затям це собі добре. — І професор несподівано поцілував її.
— Прошу, містере Мелоун, — гостинно звернувся він до мене, — сюди, прошу, сер.
Ми ввійшли в кімнату, яку з таким галасом залишили десять хвилин назад. Професор старанно зачинив двері, підсунув мені крісло й ткнув під самий ніс ящик із сигарами.
— Справжні «Сан-Хуан-Колорадо», — відрекомендував він. — Для таких вразливих людей, як ви, наркотики — дуже корисна річ. Господи, та не кусайте ж її! Ріжте, і ріжте шанобливо. А тепер відхиляйтеся назад і уважно слухайте те, що я вам казатиму. Якщо вам заманеться зробити якесь зауваження або поставити запитання, відкладіть його до більш слушного моменту.
Професор на мить замовчав.
— Перш за все щодо вашого повернення сюди після цілком заслуженого вигнання, — він випнув уперед свою бороду й задерикувато глянув на мене, немов запрошуючи заперечити йому, — після вашого, повторюю, цілком заслуженого вигнання. Поверненням сюди ви завдячуєте відповіді, яку дали полісменові. Здається, в ній був натяк на певну порядність, до якої зазвичай люди вашого фаху не мають жодного стосунку. Визнавши себе за винного, ви виявили деяку розумову незалежність і певний світогляд, чим і привернули мою увагу. Найнижчі представники раси людської, до яких ви маєте нещастя належати, завжди знаходилися поза зоною моїх розумових інтересів. Ваші слова піднесли вас над ними. Ви зацікавили мене. Ось через це я й запросив вас до себе, аби познайомитись ближче. ...Попіл ви ласкаво струшуватимете в японську попільничку, що стоїть на бамбуковому столику ліворуч вас.
Цю коротеньку промову він виголосив, відрубуючи кожне слово, наче викладач перед аудиторією. Повернувшись обличчям просто до мене, він сидів у своєму верткому кріслі й курив, примруживши очі. Потім повернувся до мене боком, і тепер я бачив лише його червоне вухо та скуйовджене волосся. Він длубався в стосах паперу на столі — напевно щось шукав. Нарешті я побачив у нього в руках якийсь пошарпаний старий альбом для малюнків.
— Я хотів поговорити з вами про Південну Америку, — почав Челленджер, знову дивлячись на мене. — Тільки дуже прошу, жодних зауважень. Насамперед ви мусите усвідомити, що все те, що я розповідатиму, без мого спеціального дозволу ви не переказуватимете ніде й нікому. Цього дозволу, скільки я собі тепер уявляю, ви ніколи не дістанете. Зрозуміло?
— Дуже важкі умови, — запротестував я. — Безсумнівно, правдивий переказ...
Челленджер поклав альбом на місце.
— Годі. Бувайте здорові. Бажаю вам усього найкращого.
— Ні, ні, — скрикнув я. — Я згодний на всі умови. Адже ви не полишили мені на вибір нічого іншого.
— Нічогісінько.
— Тож нічого не вдієш. Тоді я обіцяю.
— Слово честі?
— Слово честі.
Його нахабні очі дивилися на мене з недовірою.
— А зрештою хіба ж я знаю, яка вона у вас, та честь?
— Ну знаєте, сер, — сердито крикнув я, — ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислуховувати таких образ.
Читать дальше