Ричард Морган - Видозмінений вуглець

Кавахара повернулася, по дорозі підібравши з долівки обценьки.

— Чого либишся, Ковачу?

Я спробував у неї плюнути, але слина, перемішана з кров’ю, ледве вийшла з рота й зависла широким струменем над моєю щелепою. Кавахарине обличчя перекосило від раптового нападу люті, і вона копнула мене в живіт. На додачу до всього іншого, я ледве відчув цей удар.

— Ти, — несамовито почала вона, а тоді зусиллям волі знизила голос, і він знову почав виражати крижаний спокій без жодного акценту, — спричинив більш ніж достатньо проблем на одне життя.

Вона схопила мене за комір і підтягнула на похиле вікно так, що ми подивились одне одному в очі. Моя голова безвільно відкинулася на скло, а Кавахара нависла наді мною. Вона говорила майже приязно.

— Як католики, як твої друзі під Інненіном, як безглузді крихти життя в нетрях, чиї жалюгідні злягання породили тебе, Такеші. Людська сировина — ось усе, чим ти коли-небудь був. Ти міг би розвинутися далі й приєднатися до мене на Новому Пекіні, але ти плюнув мені в обличчя і повернувся до свого існування маленької людини. Ти міг би приєднатися до нас ізнову, тут, на Землі, тепер уже долучившись до керування всім людським родом. Ти міг би бути могутньою людиною, Ковачу. Ти це розумієш? Ти міг би бути значущим.

— Я так не думаю, — кволо пробурмотів я й почав сповзати вниз по склу. — У мене досі десь тут валяється совість. Я просто забув, куди її поклав.

Кавахара скривилася та вхопилася за мій комір ще сильніше.

— Дуже дотепно. Зухвало. Це знадобиться тобі там, куди ти поїдеш.

— «Коли мене спитають, як я померла, — сказав я, — скажіть: не стишуючи гніву».

— Квелла, — Кавахара нахилилася ближче. Тепер вона вже мало не лежала на мені, як насичена коханка. — Але Квелла ніколи не бувала на віртуальних допитах, хіба ні? Ти помреш без гніву, Ковачу. Ти помреш із благаннями. Знов. І знов. І знов.

Вона пересунула хватку на мої груди й сильно натиснула на мене. З’явилися обценьки.

— Ось тобі аперитив.

Щелепи інструмента занурилися в нижню частину мого ока, і Кавахарине обличчя оббризкало кров’ю. Яскраво спалахнув біль. Якусь мить я бачив обценьки тим оком, в яке вони були встромлені і в якому вони височіли величезним сталевим стовпом, а тоді Кавахара крутнула їхніми щелепами і щось розірвалося. Моє поле зору різко почервоніло, а тоді потемніло, як екран монітора, що виходить з ладу — достоту, як ті, що стояли в агенції передачі даних «Елліотт». Другим оком я побачив, як Кавахара витягнула обценьки, затиснувши в їхніх щелепах записувальний дріт Різ. Із малесенького приладу мені на щоку потроху крапала кров.

Вона полюватиме на Елліотт і Різ. А тим паче на Ортеґу, Баутісту та ще хтозна-скількох інших.

— Бляха, досить, — нечітко пробурмотів я, і тієї ж миті, змусивши м’язи у своїх стегнах працювати, зімкнув ноги на талії в Кавахари. Моя лівиця впала на похиле скло.

Приглушений хрускіт вибуху, а тоді — різкий тріск.

Термітна мікрограната, переведена на короткий запобіжник, мала здетонувати майже миттєво та вивести дев’яносто відсотків заряду на контактну поверхню. Решта десять відсотків усе одно рознесли мені руку, відірвавши плоть від мозкосплавних кісток та армованих вуглецем сухожилків «Хумало», роздерши полізв’язні зв’язки та пробивши в моїй долоні дірку завбільшки з монету.

З нижнього боку вікно розбилося, наче товста крижина на річці. Здавалося, це відбувається у сповільненому темпі. Я відчув, як поверхня прогнулася біля мене, а тоді почав сповзати вбік, у прогалину. Ледь-ледь помітив приплив холодного повітря в каюту. На обличчі Кавахари наді мною відобразився дурнуватий шок: до неї дійшло, що сталося, та вона вже спізнилася. Вона полетіла разом зі мною, розмахуючи руками й гамселячи мене по голові та грудях, але не маючи змоги примусити мене відпустити її талію. Обценьки піднялись і впали, здерши з вилиці довгу смугу плоті та занурившись у моє понівечене око, але біль тоді вже був далеко, майже нічого не означав, його цілком поглинув вогонь люті, який нарешті прорвався крізь залишки бетатанатину.

«Скажіть: не стишуючи гніву.»

Тоді та частина скла, на якій ми борюкалися, піддалася й вивалила нас у вітер і небо.

І ми впали…

Моя лівиця застигла, паралізована через якесь ушкодження, пов’язане з вибухом, але коли ми полетіли вниз, крізь остуджену пітьму, я підняв праву руку і притиснув до основи Кавахариного черепа іншу гранату. Я спантеличено поглянув на океан далеко внизу, тим часом як «Голова у хмарах» мчала від нас угору, а лице Рейлін Кавахари набуло такого виразу, що було ясно: її здоровий глузд залишився на дирижаблі. Якась істота кричала, але я вже не знав, ізсередини долинає цей звук чи ззовні. Сприйняття стрімко покидало мене серед пронизливого свисту повітря довкола нас, і я вже не міг повернутися до маленького віконця особистої точки зору. Падіння було спокусливе, як сон.