Ричард Морган - Видозмінений вуглець

Над столом неквапливо погойдувався покинутий голодисплей з даними. Рейлін Кавахара стояла спиною до дверей, видивляючись на нічне небо.

— Щось забули? — відсторонено запитала вона.

— Ні, нічого.

Я побачив, як напружилася її спина, коли вона почула мій голос, але повернулася вона неспішно і плавно, а крижаного спокою на її обличчі не порушив навіть помічений осколковий пістолет. Голос у неї був майже такий само байдужий, як і до повороту.

— Хто ви? Як сюди потрапили?

— А подумайте, — я показав рукою на крісла. — Сядьте отам, розслабте ноги, поки будете думати.

— Кадмін?

— Тепер ви мене ображаєте. Сядьте!

В її очах я прочитав, що до неї раптом дійшло.

— Ковач? — її губи скривилися в неприємному осміху. — Ковачу, дурний, дурний засранцю. Ти хоч уявляєш, чого тільки-но себе позбавив?

— Я сказав: сядь.

— Вона поїхала, Ковачу. Повернулася на Світ Гарлана. Я свого слова дотримала. А що ти, по-твоєму, тут робиш?

— Я тобі повторювати не буду, — м’яко промовив я. — Або ти негайно сядеш, або я розтрощу тобі колінну чашечку.

Кавахара, не припиняючи нещиро всміхатися, сантиметр за сантиметром опустилася в найближче крісло.

— Чудово, Ковачу. Сьогодні ми гратимемо за твоїм сценарієм. А тоді я накажу притягнути ту рибачку Сахіловську назад, сюди, і тебе разом з нею. Що ти збираєшся утнути? Вбити мене?

— За потреби — так.

— За що? Річ у якомусь моральному принципі? — Кавахара зробила такий наголос на двох останніх словах, що вони прозвучали, як назва якогось товару. — Може, ти дещо забуваєш? Якщо ти вб’єш мене, близько вісімнадцяти годин по тому система віддаленого зберігання в Європі це помітить, а тоді перечохлить мене станом на останнє оновлення. А новій мені знадобиться не надто багато часу, щоби здогадатися, що тут сталося.

Я сів на край крісла.

— Ой, я не знаю. Згадай, скільки часу витратив Банкрофт, а він же досі не знає правди, чи не так?

— Річ у Банкрофті?

— Ні, Рейлін. Річ у нас із тобою. Тобі слід було залишити Сару у спокої. Тобі слід було залишити у спокої мене, поки ти мала можливість.

— Ой-й-й, — промурчала вона, вдаючи материнський тон. — Тобою маніпулювали? Вибач, — вона так само різко відкинула цей тон. — Ти посланець, Ковачу. Ти живеш маніпуляціями. Ми всі ними живемо. Ми всі живемо у великій матриці маніпуляцій, а намагання залишатися на коні — це суцільна боротьба.

Я захитав головою.

— Я не просив, щоб мене втягували.

— Ковачу, Ковачу, — обличчя Кавахари раптом набуло майже ніжного виразу. — Ніхто з нас не просить, щоб нас втягували. Думаєш, я просила можливості народитись у Фіжн-Сіті в батька — карлика з перетинчастими руками та матері — психованої повії. Думаєш, я про це просила? Нас не втягують, нас закидають, а далі просто треба тримати голову над водою.

— Або лити воду іншим у горло, — дружньо погодився я. — Ти, як я розумію, вдалася в матір?

Кавахарине обличчя на мить уподібнилося до вирізаної з бляхи маски, за якою шаленіла піч. Я побачив, як в її очах спалахнула лють, і, якби не «старий з косою», що допомагав мені залишатися холодним, я би злякався.

— Убий мене, — лаконічно промовила вона. — І візьми від цього якнайбільше, бо ти ще будеш страждати, Ковачу. Думаєш, оті горопашні революціонери з Нового Пекіна страждали, коли гинули? Я вигадаю нові межі для тебе та твоєї пропахлої рибою сучки.

Я хитнув головою.

— Я так не думаю, Рейлін. Розумієш, твій голкокидок з оновленням відбувся хвилин з десять тому. А я по дорозі сюди влаштував занурення по неї. Ми нічого не вкрали — тільки додали до передачі ролінґівський вірус. Зараз він уже в ядрі, Рейлін. Твоє віддалене сховище заражено.

Вона примружила очі.

— Брешеш.

— Не сьогодні. Тобі сподобалася робота Айрін Елліотт у «Розрядись»? Що ж, тобі варто побачити її на віртуальному форумі. Б’юсь об заклад, що їй у тому голкокидку вистачило часу, щоб зібрати півдесятка психокрихт. Сувенірів. Навіть колекційних предметів, оскільки, якщо я щось знаю про стекових інженерів, то вони герметично закриють твій віддалений стек швидше, ніж політики виїздять із зони бойових дій, — я кивнув на візуалізацію даних, що крутилася. — Думаю, ще години зо дві — іти почуєш сигнал. Під Інненіном його довелося чекати довше, але то було давно. Техніка з того часу розвинулася.

Тоді вона мені повірила, і лють в її очах неначе пригасла до сконцентрованого ясного жару.

— Айрін Елліотт, — напружено промовила вона. — От знайду її…