Ричард Морган - Видозмінений вуглець

Спустившись на два рівні, я зіскочив зі сходів і пішов плетивом коридорів, згадуючи креслення, поки не досяг впевненості в тому, що двері до покоїв Кавахари розташовуються за рогом. Притулившись спиною до стіни, я підібрався до рогу й зачекав, затамувавши дихання. Чуття підказало, що біля дверей за рогом хтось є, можливо, хтось не один, і я відчув ледь помітний запах цигаркового диму. Я впав на коліна, перевірив усе довкола, а тоді припав обличчям до підлоги. Торкаючись щокою пишного килима, я висунув голову за ріг.

Біля дверей стояли чоловік і жінка, одягнені у схожі зелені комбінезони. Жінка курила. Хоча в кожного з них у кобурі за поясом були станери, вони більше скидалися на техперсонал, аніж на охоронців. Я трохи розслабився й сів, аби ще трохи зачекати. На краю мого поля зору пульсували, як надміру напружена вена, хвилини часу, витраченого на завдання.

Я почув, як відчиняються двері, аж за чверть години. Працюючи на повну потужність, нейрохімія вловила шурхіт одягу працівників, коли ті відійшли, пропускаючи того, хто виходив. Я почув голоси — голос Ортеґи, беземоційний від удаваної офіційної байдужості, а тоді Кавахарин, змінений, як у людроїда в «Ларкіні і Ґріні». Від ненависті мене захищав бетатанатин, і моя реакція на цей голос була притлумленою й малопомітною, як спалах і тріск пострілів здалеку.

— …що я не можу допомогти більше, лейтенантко. Якщо те, що ви кажете про клініку Вея, є правдою, то його психічна рівновага, звісно, погіршилася відтоді, як він працював на мене. Я відчуваю певну відповідальність. Ну, тобто я б ніколи не порекомендувала його Лоренсові Банкрофту, якби підозрювала, що це станеться.

— Як я вже казала, це — припущення, — сказала Ортеґа дещо різкішим тоном. — І я була би вдячна, якби ці відомості не розійшлися далі. Поки ми не знаємо, куди пішов Ковач і чому…

— Безумовно. Я, безумовно, розумію, яке дражливе це питання. Ви на борту «Голови у хмарах», лейтенантко. Ми славимося конфіденційністю.

— Так, — Ортеґа дозволила собі нотку огиди в голосі. — Я про це чула.

— Що ж, тоді можете не сумніватися, що про це не говоритимуть. А тепер прошу мене вибачити, лейтенантко. Сержанте. Я маю попрацювати над певними адміністративними питаннями. Тіа та Макс проведуть вас назад на польотну палубу.

Зачинилися двері, і залунали тихі кроки, що наближалися до мене. Я різко напружився. Ортеґа та її супровід ішли в мій бік. Цього ніхто не очікував. На кресленнях головні посадкові майданчики були попереду Кавахариної каюти, і я піднявся з заднього боку, зважаючи на це. Здавалося, немає жодних причин вести Ортеґу та Баутісту до корми.

Паніки не було. Натомість у мене в голові промайнув холодний аналог адреналінової реакції, залишивши по собі студене зібрання достовірних фактів. Ортезі та Баутісті ніщо не загрожує. Вони, напевно, прийшли тим шляхом, яким і йдуть, бо інакше це б якось прокоментували. Мені здавалося, що, як вони проминуть коридор, у якому стою я, їхньому супроводу вистачить лише позирнути вбік, щоб мене побачити. Ця зона була добре освітлена, а схованок у межах досяжності не було. З іншого боку, оскільки температура мого тіла була нижче кімнатної, мій пульс сповільнився до краю, а дихав я так само повільно, більшість сублімінальних чинників, які змушують працювати чуття дотику в нормальної людини, зникли. Звісно, за умови, що супровідники були в нормальних чохлах.

Якщо ж вони завернуть у цей коридор, щоби пройти сходами, якими я спустився…

Я притулився до стіни, перевів осколковий пістолет на мінімальне розсіяння й перестав дихати.

Ортеґа. Баутіста. Двоє доглядачів ішли ззаду. Вони були так близько, що я міг би витягнути руку й торкнутися волосся Ортеґи.

Ніхто не озирнувся.

Я дав їм одну хвилину, а тоді знову почав дихати. Далі перевірив коридор в обох напрямках, хутко зайшов за ріг і постукав у двері руків’ям осколкового пістолета. Не чекаючи на відповідь, зайшов усередину.

Кімната мала саме такий вигляд, як розповідав Міллер.

Двадцять метрів завширшки, стіни з невідбивального скла, що хилилися всередину від стелі до підлоги. Ясної днини на цьому схилі, певно, можна було лежати, дивлячись на море за кілька тисяч метрів унизу. Декор там був скромний і значною мірою продиктований тим, що Кавахара виросла на початку тисячоліття. Стіни були димчасто-сірі, підлога — скляна, а освітлення забезпечували поробки оригамі, виготовлені з листів ілюмінію та насаджені на залізні штативи в кутках кімнати. З одного боку кімнати виділялася масивна плита з чорної сталі, що, певно, слугувала письмовим столом, а з іншого стояло кілька крісел сланцево-сірого кольору, що оточували жаровню, начебто зроблену з бочки для нафти. За кріслами розташовувалися аркові двері, що, як припускав Міллер, вели до спального приміщення.