Ричард Морган - Зламані янголи

— Цього вистачить, сержанте?

Він вдивився в роздруківку так, ніби сподівався, що дозвільні вогники виявляться приклеєними фальшивками. Я навряд чи зміг приховати нетерплячість. Атмосфера в таборі була гнітюча, а десь поза полем зору без упину лунав плач немовляти. Мені хотілося забратися геть.

Сержант підняв очі й передав мені документ.

— Вам треба до коменданта, — беземоційно сказав він. — Усі ці люди під державним наглядом.

Я подивився поза ним ліворуч і праворуч, а тоді знову глянув йому в обличчя.

— Еге ж, — після насмішки я на мить замовкнув, і він відвів погляд від моїх очей. — Тоді ходімо, поговоримо з комендантом. Капрале Шнайдер, залишайтеся тут. Це ненадовго.

Кабінет коменданта був розташований у двоповерховому буді, відокремленому від решти табору електрифікованою огорожею. На конденсаторних постах сиділи, наче ґарґульї початку тисячоліття, менші підрозділи вартових, а біля воріт стояли, тримаючи надто великі плазмові рушниці, вбрані в однострої новобранці, яким не було й двадцяти років. Їхні юні обличчя під натиканими приладами бойовими шоломами видавалися роздряпаними та обдертими. Чому вони взагалі там опинилися, я гадки не мав. Або підрозділи роботів були фальшиві, або табір потерпав од гострого надлишку бійців. Ми пройшли без жодного слова, піднялися сходами з легкого сплаву, які хтось абияк приліпив епоксидною смолою до буду збоку, і сержант подзвонив у двері. Камера безпеки, встановлена над наголовнем, ненадовго розширилась, і двері трохи прочинилися. Я зайшов усередину, з полегшенням вдихнувши охолодженого кондиціонерами повітря.

Більшу частину світла в кабінеті забезпечував стелаж із моніторами безпеки на віддаленій стіні. Поруч із ними стояв письмовий стіл з формованого пластику, один бік якого займав дешевий голограф стеку даних із клавіатурою. На решті поверхні були розкидані частково скручені аркуші паперу, маркери та інший адміністративний мотлох. Із цього безладу здіймалися, наче градирні на спустошеній промисловістю землі, покинуті чашки з-під кави, а в одному місці на поверхні столу слався кабель малої потужності, що спускався до руки скособоченої постаті за столом.

— Коменданте!

Зображення на парочці моніторів безпеки змістилося, і в мерехтливому світлі я помітив на руці полиск сталі.

— Що таке, сержанте?

Голос був нечіткий і млявий, без крихти зацікавленості. Я пішов далі у прохолодну темінь, і людина за столом ледь підвела голову. Я роздивився одне блакитне фоторецепторне око та кілька латок протезного сплаву з одного боку обличчя та шиї, простягаючись до кремезного лівого плеча, яке скидалося на скафандрову броню, але не було нею. Більшу частину лівого боку замінювали яскраво виражені сервовузли від стегна до пахви. Рука складалася з простих сталевих гідравлічних систем, які закінчувалися чорною клешнею. На зап’ястку та передпліччі було розташовано зо п’ять блискучих срібних роз’ємів, до одного з яких і було підключено кабель зі столу. Біля розетки з кабелем мляво миготів невеличкий червоний вогник — то протікав струм.

Ставши перед столом, я віддав честь і тихо сказав:

— Лейтенант Такеші Ковач, Клин Каррери.

— Що ж, — комендант через силу випрямився у кріслі. — Можливо, ви, лейтенанте, були б раді, якби тут було більше світла. Мені подобається темрява, та в мене, — він хихотнув, не розмикаючи губ, — все ж таки годящий зір для неї. А в вас, може, й ні.

Він обмацав клавіатуру, і пару спроб по тому по кутках приміщення спалахнуло основне освітлення. Фоторецептор неначе пригас, тим часом як біля нього сфокусувалося на мені закисле людське око. Те, що залишилося від обличчя коменданта, відзначалося тонкими рисами й було б гарним, якби тривала дія дроту не позбавила його малі м’язи зв’язних електричних сигналів, через що воно розслабилося й набуло дурнуватого виразу.

— Так краще? — обличчя спробувало зобразити щось більше схоже на посмішку, ніж на усмішку. — Гадаю, що так — ви ж, усе-таки, з Зовнішнього Світу.

Великі літери відбилися іронічною луною. Він показав рукою на екрани моніторів на протилежному боці приміщення.

— Зі світу, недоступного цим крихітним очицям і будь-яким мріям, до яких може додуматися їхній злісний маленький розум. Скажіть мені, лейтенанте, ми ще воюємо за грьобану, перепрошую, розгребену, багату на археологічні пам’ятки та розгребену землю нашої любої планети?

Мій погляд упав на штекер і пульсуючий рубіновий вогник, а тоді повернувся до його обличчя.