Ричард Морган - Зламані янголи

— А тоді, — промовив він, нахилившись уперед і піднявши руки так, наче зібрався диригувати, — з’являються археологісти. Все так само, як і всюди: права заявляють за принципом «хто перший часом, перший і правом», а уряд виступає посередником між тими, хто щось знаходить, і корпораціями, що купують.

— За певний відсоток.

— Так, за певний відсоток. А ще — за право конфісковувати, цитую: «за певну плату будь-які знахідки, що оцінюються як життєво важливі для інтересів Протекторату і таке інше». Суть ось у чому: будь-який пристойний археологіст, який бажає добре заробити, неодмінно прямує до житлових центрів, і так робили вони всі.

— Звідки ви все це знаєте, Шнайдере? Ви ж не археолог.

Він простягнув ліву руку й відтягнув рукав, показуючи мені кільця крилатого змія, витатуйованого ілюмінієвою фарбою під шкірою руки. Зміїна луска виблискувала й сяяла, а її крила ледь помітно рухалися вгору-вниз так, що мало не вчувалися їхні сухі змахи та шурхотіння. Змієві зуби обплітав напис «Гільдія міжпланетних пілотів Санкції», а весь малюнок був увінчаний словами «Земля — для мерців». Татуювання здавалося майже новим.

Я знизав плечима.

— Гарна робота. То й що?

— Я займався вантажоперевезеннями для групи археологістів, які працювали на узбережжі Данґреку на північний захід від Заубервілля. Вони здебільшого були дряпунами, але…

— Дряпунами?

Шнайдер кліпнув.

— Так. А що?

— Це не моя планета, — терпляче пояснив я. — Я тут просто воюю. Хто такі дряпуни?

— Ой. Ну, розумієте, дітлахи, — він спантеличено змахнув рукою. — Щойно з Академії, перші розкопки. Дряпуни.

— Дряпуни. Зрозуміло. То хто ним не був?

— Що? — знову кліпнув він.

— Хто не був дряпуном? Ви сказали: «Вони здебільшого були дряпунами, але…» Але хто не був?

Шнайдер явно образився. Йому не сподобалося, що я перервав потік його думок.

— Було серед них і кілька бувалих. Дряпуни на будь-яких розкопках мусять брати все, що можуть знайти, але завжди знаходяться якісь ветерани, які не поділяють загальноприйнятої думки.

— Або приїздять надто пізно, щоби претендувати на щось краще.

— Еге ж, — цей дотеп йому чомусь теж не сподобався. — Інколи. Суть у тому, що ми, тобто вони, дещо знайшли.

— Знайшли що?

— Марсіанський зореліт, — Шнайдер загасив цигарку. — Цілий.

— Фігня.

— Та ні, правда.

Я знову зітхнув.

— Ви просите мене повірити, що ви викопали цілий космоліт, ні, вибачте, зореліт, а звістка про це чомусь не розійшлася? Його ніхто не бачив. Ніхто не помітив, що він там лежить. Що ви таке зробили — надули над ним булькобуд?

Шнайдер облизав губи й усміхнувся. Раптом він знову звеселився.

— Я не казав, що ми його відкопали. Я сказав, що ми його знайшли. Ковачу, він, блін, завбільшки з астероїд і висить на краю системи Санкція на паркувальній орбіті. Відкопали ми браму, яка до нього веде. Причальну систему.

— Браму? — перепитавши, я ледь-ледь відчув, як по спині в мене пробіг холодок. — Ви маєте на увазі гіперкидач? Ви впевнені, що правильно прочитали техногліфи?

— Ковачу, це брама, — сказав мені Шнайдер, наче малому. — Ми її відчинили. Там видно інший бік. Це схоже на дешевий спецефект в експерії. Зоряний ландшафт, який однозначно ідентифікується як місцевий. Нам лишилося тільки пройти крізь неї.

— На корабель?

Я мимоволі зачарувався. У Корпусі Посланців навчають брехати, брехати під дією поліграфа, брехати в умовах надзвичайного стресу, брехати за потреби незалежно від обставин і абсолютно переконливо. Посланці брешуть краще за будь-яких інших людей у Протектораті, природних чи вдосконалених, а дивлячись тепер на Шнайдера, я розумів, що він не бреше. Хоч що з ним сталося, він цілковито вірив у те, що казав.

— Ні, — він хитнув головою. — Не на корабель, ні. Брама сфокусована на точці приблизно за два кілометри від корпусу. Він досить близько обертається з інтервалом чотири з половиною години. Там потрібен скафандр.

— Або шатл, — кивнув я на татуювання в нього на руці. — На чому ви літали?

Він скривився.

— На хріновому суборбітальному «Моваї». Завбільшки, блін, з хату. Він не проліз би в портал.

— Що? — я кашлянув несподіваним смішком, від якого заболіло у грудях. — Не проліз би?

— Так, так, давайте, смійтеся, — понуро сказав Шнайдер. — Якби не ця маленька логістична проблема, мене б зараз не було на цій граній війні. Я би зношував виготовлений на замовлення чохол у Латімер-Сіті. Заморожені клони, віддалене зберігання, безсмертя, щоб його. Повний фарш.