Ричард Морган - Зламані янголи

— Я хотів би, щоб ви уважно мене послухали, коменданте.

Він на одну довгу мить витріщився на мене, а тоді його голова крутнулася вниз, наче щось повністю механічне: він поглянув на підключений кабель.

— А, — прошепотів він. — Оце.

Він різко й незграбно розвернувся до сержанта, який зависнув просто за порогом з двома бійцями ополчення.

— Вийдіть.

Сержант вийшов із поспіхом, який натякав на те, що йому тут узагалі були не надто раді. Статисти у формі пішли за ним, один з них обережно зачинив за собою двері. Коли двері замкнулися, комендант знову розвалився у своєму кріслі й потягнувся правицею до кабельного інтерфейсу. З його вуст зірвався звук, який міг бути як зітханням, так і кашлем, а може, і сміхом. Я зачекав, поки він не підняв очі.

— Перекрив майже повністю, запевняю вас, — промовив він, показавши на вогник, який і досі блимав. — На цьому етапі роботи я б, мабуть, не спромігся витримати остаточне відключення. Якби я ліг, то, можливо, не встав би вже ніколи, тож так і сиджу в цьому. Кріслі. Прокидаюся від дискомфорту. Періодично, — він явно докладав зусиль. — То дозвольте запитати: що від мене потрібно Клинові Каррери? Знаєте, в нас тут немає нічого цінного. Запас медикаментів вичерпався кілька місяців тому, і навіть харчів, які нам надсилають, ледве вистачає на повні пайки. Звісно, для моїх людей, тобто для відбірного контингенту військ, яким я тут командую. Наші мешканці отримують ще менше.

Ще один змах рукою — цього разу в бік стелажа з моніторами.

— Машинам, звісно, їсти не треба. Вони самодостатні, невибагливі й не відчувають недоречної емпатії до того, що стережуть. Всі до однієї чудові бійці. Як бачите, я спробував і собі обернутися на машину, але процес ще не просунувся аж так далеко…

— Я не по ваші запаси прийшов, коменданте.

— А, отже, річ у відплаті, чи не так? Невже я переступив якусь нещодавно проведену межу у планах Картелю? Може, виявився ганьбою збройних сил? — здавалося, ця думка його веселить. — Ви — найманий убивця? Силовик Клину?

Я хитнув головою.

— Я прийшов по одну з ваших інтернованих. Таню Вардані.

— А, так, археологістку.

Я мимоволі злегка насторожився й не сказав нічого — тільки поклав на стіл перед комендантом паперовий примірник дозволу й зачекав. Той незграбно підняв його і схилив голову набік під утрируваним кутом, тримаючи документ наввисячки — наче якусь голоіграшку, яку треба роздивлятися знизу. Здавалося, ніби він щось бурмоче собі під носа.

— Якісь проблеми, коменданте? — тихо запитав я.

Він опустив руку і сперся на лікоть, помахавши переді мною дозволом. Його людське око за теліпанням паперу раптом видалося яснішим.

— Навіщо вона вам потрібна? — так само тихо запитав він. — Маленька Таня-дряпушка. Що вона для Клину?

Я з несподіваною холодністю замислився, чи не доведеться мені вбити цю людину. Це буде нескладно; звісно, я, мабуть, вкраду у дроту всього кілька місяців, але ж є сержант за дверима та ополчення. Голіруч я був їм не рівнею, а ще я досі не знав, на які параметри запрограмовано робовартових. Цю холодність я виразив голосом.

— А це, командире, стосується вас навіть менше, ніж мене. Мені треба виконувати свої накази, а вам тепер свої. Вардані у вас під вартою чи ні?

Але він не відвів очей, як сержант. Можливо, його стимулювало щось із глибин залежності, якась стримана образа, яку він виявив у собі, полетівши завдяки дроту по спіралеподібній орбіті довкола власного стрижня. А може, це був єдиний шматок граніту, вцілілий від його колишнього «я». Він не збирався піддаватися.

В очікуванні я напружив і розслабив праву руку в себе за спиною.

Його підняте передпліччя різко впало на стіл, наче підірвана динамітом вежа, і документ вилетів з його пальців. Моя рука блискавично витягнулася і прип’яла папірець до краю столу, поки він не впав. Комендант видав негучний сухий гортанний звук.

Якусь мить ми обидва мовчки дивилися на руку, що тримала папірець, а тоді комендант розвалився у кріслі.

— Сержанте, — хрипко проревів він.

Двері відчинилися.

— Сержанте, витягни Вардані з вісімнадцятого буду й відведи її до шатла лейтенанта.

Сержант віддав честь і вийшов; на його обличчі відобразилося схоже на ефект наркотику полегшення: рішення було прийнято за нього.

— Дякую, коменданте.

Я й собі віддав честь, забрав зі столу паперовий дозвіл і повернувся до виходу. Я вже майже дійшов до дверей, аж тут він знову заговорив.

— Популярна дамочка.