Ричард Морган - Пробуджені фурії

— Ну, чортова холера, і скільки мені вийде підвищення класу обслуговування до люкса?

— Десь на п’ятдесят відсотків більше.

Сильва засміялася.

— Забудь, Орре. Ти вже майже готовий. І так не встигнеш посмакувати ендорфінами.

— До сраки це, Сильво. Я тут знудився на камінь. — Велетень плюнув на палець і витягнув його вперед. — Неси машинку, чуєш?

Імплант-технік глянув угору, легенько знизав плечима й поклав інструменти на операційну палітру.

— Ано, — гукнув він. — Принеси «Урушіфлеш».

Поки помічниця заходилася шукати нові біохімікати у скриньці, технік узяв зчитувач ДНК з-поміж всякої всячини, що лежала на дзеркальній поличці, й приклав робочий контакт до Оррового пальця. Накритий екран машинки засвітився й заблимав. Технік знову глянув на Орра.

— Ця транзакція зажене тебе в червоний сектор, — тихо сказав він.

Орр люто зиркнув.

— Яка в сраці різниця. Я завтра відбуваю. Мене вистачить, і ти це знаєш.

Технік вагався.

— Якраз те, що ти завтра відбуваєш, — почав він, — і значить, що…

— Ох, та заради сраки. Глянь, хто там вказаний поручителем, га? Фудзівара Гавел. Безпечне Нове Хоко до Нового Сторіччя. Ми не якийсь там засраний четвертий резерв народного ополчення. Як я не вернуся, виплата енка все покриє. Ти це знаєш.

— Справа не в…

Оголені жили Оррової шиї напружилися й випнулися назовні.

— Хто ти в біса такий, мій бухгалтер? — він підвівся на стільці й глянув технікові в лице. — Давай, проводь платіж. І збери мені з собою трохи отих ендорфінів військового класу, коли вже про те мова. Прийму їх пізніше.

Ми дочекалися миті, коли технік піддався, а тоді Сильва штовхнула мене до дверей в дальній частині кімнати.

— Ми будемо нагорі, — сказала вона.

— Ага, — велетень вискалив зуби. — Через десяток.

Нагорі на нас чекали спартанські кімнати, скупчені навколо кухні-вітальні з вікнами на пристань. Звукова ізоляція була непогана. Сильва скинула куртку і повісила її на спинку стільця. Вона подалася до кухонної частини кімнати й озирнулася до мене.

— Розташовуйся як удома. Ванна кімната он там, якщо захочеш освіжитися.

Я зрозумів натяк, змив більшу частину крові з рук і обличчя в крихітній ніші з раковиною і дзеркалом і повернувся до кімнати. Вона стояла біля кухонної поверхні й вишукувала щось у шафках.

— Ви справді з Фудзіварою Гавелом?

— Ні, — вона знайшла пляшку й розкрутила її, а другою рукою взяла одразу дві склянки. — Ми засраний четвертий резерв народного ополчення. Якщо не гірше. Просто Орр має інфотунель до Гавелових дозволів. Вип’єш?

— А що це?

Вона глянула на пляшку.

— Не знаю. Віскі.

Я потягнувся рукою по одну зі склянок.

— Такий тунель і сам чимало коштуватиме.

Вона похитала головою.

— Побічні переваги списантів. Ми всі краще прошиті для злочинності, ніж драні посланці. Повна срака вживлених інструментів для електронного зламу. — Вона піднесла мені склянку й налила нам обом. Шийка пляшки тихенько цокала обидва рази, коли торкалася склянок. — Останні тридцять шість годин Орр провів у місті, блудив і закидався хімією за кредитним коштом і під обіцянки виплат енка. І так щоразу перед тим, як ми відбуваємо. Певно, дивиться на це, як на форму мистецтва. Будьмо.

— Будьмо, — віскі було дуже жорстке. — О-ох. Ти давно з ним в команді?

Вона дивно глянула на мене.

— Доволі давно. Чого питаєш?

— Вибач, звичка. Мені колись платили за те, щоб я вбирав у себе інформацію про місцевих. — Я знову підняв склянку. — Давай тоді за безпечне повернення.

— Це вважають поганою прикметою, — вона не підняла склянку. — Тебе точно довго не було.

— Довгенько.

— Не проти про це поговорити?

— Ні, якщо ми присядемо.

Меблі були дешеві, навіть без автоформи. Я обережно опустився на стілець. Рана в боці ніби затягувалася, наскільки взагалі могла затягнутися синтетична плоть.

— Ну, — вона вмостилася навпроти мене й прибрала волосся з обличчя. Кілька густіших пасем вигнулися й затріскотіли від цього втручання. — І скільки тебе не було?

— Років із тридцять, плюс чи мінус.

— Бородатих не застав, га?

Раптова гіркота.

— Важкої стадії не застав, так. Але я бачив те саме в багатьох інших місцях: Шарії, Латімері, місцями на Адорасьйон.

— Ох. Тільки послухайте ці назви.

Я знизав плечима.

— Просто я там був.

Позаду Сильви рипнули внутрішні двері, і до кімнати ввійшла струнка, задерикувата з виду жінка, вбрана в напіврозстебнутий легенький костюм в облипку з чорного полісплаву. Помітивши мене, вона схилила голову набік і підійшла, щоб оглянути мене з безпардонною пильністю, схилившись на спинку Сильвиного стільця.