Ричард Морган - Пробуджені фурії

— Спить.

— А Ласло й досі ганяє за тією озброєною дівкою з вирізом?

Сильва глянула на нього.

— Ти про що?

Орр блимнув.

— Ти ж знаєш. Тасмина, Таміта чи як її там. З бару на Муко. — Він викопилив губи й звів грудні м’язи докупи долонями, а тоді скривився й перестав тиснути, коли натяглася шкіра на його недавньому операційному шві. — Ти бачила її саме перед тим, як гайнула від нас. Господи, ти ж була там, Сильво. Не думав я, що такі буфери можливо забути.

— У неї просто локатори не налаштовані на таке озброєння, — засміялася Ядвіга. — Низький споживчий попит. А от у мене…

— Народ, хтось із вас чув щось про цитадель? — недбало спитав я.

Орр крекнув.

— Ага, проскакувало в новинах, поки я був унизу. Схоже, що якийсь псих виніс половину бородатої верхівки Текітомури. Кажуть, що їхні пам’яті зникли. І що той хлопець просто вирізав їх із хребтів, наче все життя цим займався.

Я побачив, як Сильва перевела погляд на кишеню мого пальта, а тоді вгору, до моїх очей.

— Хтось був дико сердитий, — сказала Яда.

— Ага, та яка з того користь, — Орр узяв пляшку з кухонної робочої поверхні. — Тим дядькам усе одно не можна перечохлятися. Це для них предмет віри.

— Збоченці всрані, — Ядвіга знизала плечима й утратила до них інтерес. — Сильва каже, що ти внизу набув ендорфінів.

— Таки набув, — велетень підкреслено обережно налив собі склянку віскі. — Дякую, що спитала.

— Ой, Орре, ну чого-о-о ти такий.

Пізніше, коли лампи притухли, й атмосфера в квартирі затихла до майже коматозних ознак, Сильва відіпхнула зім’яклу Ядвігу вбік на кріслі й нахилилася до мене, а я саме насолоджувався відсутністю болю в боці. Орр уже давно був подався до іншої кімнати.

— Це ти зробив? — тихенько спитала вона. — Те діло в цитаделі?

Я кивнув.

— З якоїсь особливої причини?

— Еге ж.

Коротке мовчання.

— Отож, — нарешті мовила вона, — то був не зовсім порятунок у стилі Мікі Нозави, хоч би який він був із себе, еге ж? Ти вже до того був накручений.

Я всміхнувся, трохи загальмовано через ендорфіни.

— Скажімо, то було вдале передчуття.

— Гаразд. Мікі Передчутливий — непогано звучить. — Вона по-совиному насупилася до денця своєї склянки, яка, як і пляшка, вже давненько спорожніла. — Мушу сказати, Мікі, ти мені подобаєшся. Не можу вказати пальцем. На те, чим саме. Але це так. Ти мені подобаєшся.

— Ти мені теж подобаєшся.

Вона помахала пальцем — можливо, тим самим, що ніяк не міг вказати на якусь мою чесноту.

— Це не секс, знаєш?

— Знаю. Ти бачила діромаху в мене в ребрах? — Я безладно потрусив головою. — Ясно, що бачила, електрохімічний зоровий чип, правильно?

Вона благодушно кивнула.

— І ти справді з родини зречників?

Кисла гримаса.

— Аякже. Прийменник «з» — ключовий.

— Вони тобою не пишаються? — я тицьнув пальцем у бік її обличчя. — Можна було б подумати, що це якраз є доволі твердим кроком у напрямку до Завантаження. Якщо міркувати логічно…

— Ага, логічно. Ти ж про релігію говориш. Бісові зречники не набагато логічніші за бородатих, якщо вже розібратися.

— То вони не схвалюють?

— Тут думки розділилися, — сказала вона з удаваною дипломатичністю. — Радикальним здобувачам воно не подобається. Їм не подобається будь-що, що міцно прив’язує системи конструктів до фізичного буття. Табір вірян-готувальників просто хоче жити з усіма в мирі. Кажуть, що будь-який віртуальний інтерфейс — це, як ти сказав, крок у напрямку. Вони все одно не чекають, що час Завантаження настане за їхнього життя, а вважають нас усіх просто служниками підготовчого процесу.

— А твої з якого табору?

Сильва змінила положення в кріслі, насупилася й знову пхнула Ядвігу, щоб звільнити більше місця.

— Колись були поміркованими готувальниками, і так мене і зростили. Але за кілька останніх десятиліть, коли під боком бородаті й уся ця антикортикальна проповідь, багато поміркованих перетворюються на хардкорних здобувак. Певно, моя мати пішла цією стежкою, бо завжди була в нас благочестивою. — Вона знизала плечима. — Хоча я гадки не маю. Не була вдома багато років.

— Отак, га?

— Ага, отак. Не бачу сенсу, хоч ти всрись. Вони б тільки захотіли видати мене за якогось гожого місцевого. — Вона пирхнула від сміху. — Наче це взагалі можливо, поки я ношу це.

Я підсунувся вище, бо через наркоту трохи сповз.

— Що саме носиш?

— Оце, — вона потягнула себе за пасмо волосся. — Оцю гімноту.

Воно тихенько затріщало і спробувало відповзти геть, як тисячі крихітних змійок. Під їх завитою срібно-чорною масою нишком рухалися товстіші дроти, як м’язи під шкірою.