Ричард Морган - Пробуджені фурії

Я знову знизав плечима, борючись із нереальністю, що наринула через відступ галюциногенів, а, може, і ще через щось.

— Десь так.

— Отож, решту ночі ти плануєш грати в квача з поліцією Текіто й бороданями і сподіваєшся цілим побачити схід сонця. Чи не так?

— Слухай, тобі треба писати сценарії. Так, як ти описала, воно звучить майже привабливо.

— Еге ж. Драна романтика. Слухай, якщо тобі потрібне місце, де можна пересидіти, поки твої круті друзі не будуть готові тебе прийняти, я можу допомогти. А якщо хочеш грати Мікі Нозаву на вулицях Текітомури, гм.

Вона знов нахилила голову.

— Я б подивилася таку експерію, якби її зняли.

Я всміхнувся.

— Це далеко?

Вона вказала очима наліво.

— Сюди.

Від бару долинали крики неврівноважених, один голос проголошував убивство й святу помсту.

Ми забралися звідти по тінях попід кранами.

Компчо усе світилося, під ліхтарями Анжьє, коло принишклих і прив’язаних обрисів аероплавів, кипіла робота на вічнобетонних похилих рампах.

Судна розляглися на своїх здутих спідницях, утримувані тросами автозахватів, як загарпунені й витягнуті на берег слонові скати. Відкриті вантажні шлюзи світилися по краях, а пофарбовані ілюмінієм транспортні засоби маневрували вгору і вниз рампами, підносячи повні палети обладнання. Постійний шумовий фон від машин і криків перекривав окремі голоси. Ніби хтось переніс крихітну ділянку з обмивною станцією на чотири кілометри на схід і створив для неї поживне середовище для масового вірусного розмноження. Сяйво й шум Компчо поїдали ніч у всіх напрямках навкруг.

Ми вишукували шлях крізь мішанину машин і людей, через набережний простір за вантажними рампами. Продавці обладнання дешевшого сегмента заставили свої крамнички високими рядами товару в переобладнаних портових будівлях, чиї фасади були позначені блідим неоновим світлом, розбавленим більш тривіальним сяйвом сусідніх барів, борделів і клінік імплантації. Всі двері були відчинені, надаючи миттєвий доступ до внутрішнього простору закладу, в більшості випадків завширшки з фасад. Купки покупців пливли хто всередину, а хто назовні. Машина з вантажем розумних бомб «Пілсудський» для наземних операцій, що здавала задом, вирізала переді мною крутий віраж, репетуючи «Стережися! Стережися! Стережися!».

Я розминувся з кимось, і той усміхнувся металевою половиною обличчя.

Вона провела мене через якусь імплантаційну залу, повз вісім робочих крісел, в яких зі зціпленими зубами сиділи сухом’язі чоловіки й жінки, що спостерігали за процесом свого вдосконалення у високих дзеркалах навпроти й скупченнях моніторів з детальними видами вгорі. Певно, вони кривилися не від болю, а тому, що навряд чи воно дуже весело — дивитися, як тіло, яке ти носиш, ріжуть і знімають з нього шкіру, щоб розрізати тканини й звільнити місце для якоїсь там нової вживленої іграшки, про яку казали, що їх цього сезону носитимуть геть усі списанти.

Вона зупинилася біля одного крісла й глянула в дзеркало на велетня з виголеною головою, якого те крісло ледве вміщало. Йому щось робили з кістками в правому плечі — відгорнутий відріз шкіри з шиї й ключиці звисав на просякнутий кров’ю рушник спереду. Вугільно-чорні шийні жили невпинно напиналися у кривавому місиві.

— Привіт, Орре.

— Гей! Сильво! — виявилося, що зуби велетня зовсім не зціплені, а очі трохи пустуваті від ендорфінів. Він підняв розслаблену руку з того боку, що був цілий, і стукнувся з жінкою кулаками. — Як ся маєш?

— Гуляю собі. Ти впевнений, що воно заживе до ранку?

Орр тицьнув великим пальцем.

— Інакше я перед виїздом зроблю те саме з цим скальпельманом. Без хімії.

Імплант-технік легенько усміхнувся й продовжив робити своє. Він уже чув таке багато разів. Очі велетня переметнулися до мого відображення. Якщо він і помітив на мені кров, то не дуже стурбувався. Його й самого навряд можна було назвати чистеньким.

— А хто цей синт?

— Друг, — сказала Сильва. — Поговоримо нагорі.

— Через десяток, — він зиркнув на техніка. — Так же ж?

— Пів години, — сказав технік, не кидаючи праці. — Тканинам треба вхопитися.

— Лайно! — велетень вистрілив очима у стелю. — А куди подівся твій «Урушіфлеш»? Ота вже штука закріплюється за секунди.

Працює далі. Трубчаста голка тихенько щось усмоктує.

— Ти замовив стандартний тариф, семе. Біохімія військового класу в цьому ціновому проміжку не представлена.