Ричард Морган - Пробуджені фурії

Я викинув руку, смикнув за бороду й перерізав горлянку під нею, до самого хребта. Пхнув тіло набік. Низько махнув ножем і відчув, як втикається в тіло клинок. Крутнув і висмикнув.

Кров тепло ринула мені на руку. За «Теббітом» розліталися її крапельки. Я знову викинув руку, мов уві сні. Схопив за бороду, пирнув ножем, відіпхнув. Інші почали розвертатися, але то були не бійці. Я розітнув одну щоку, розрізав виставлену долоню від середнього пальця до зап’ястя, відігнав їх від жінки на підлозі. Я усміхався, весь час усміхався, як рифовий демон.

Сара.

Мені підставилося обтягнуте одіянням пузо. Я ступив уперед, і «Теббіт» рвонув угору, розділяючи дві половинки. Я зустрівся ніс до носа з чоловіком, якого патрав. На мене дивився зморшкуватий бородатий образ. Я відчув сморід його дихання. Здавалося, що якісь сантиметри розділяли наші обличчя цілу хвилину, перш ніж усвідомлення скоєного мною розірвалося на дні його очей. Я рвучко кивнув, відчув, як сіпнулася усмішка в одному куті стиснутих губ. Він відірвався від мене й закричав, розкидаючи нутрощі.

Сара…

— Це він!

Інший голос. В очах прояснилося, і я побачив того, з пораненою долонею, що її він тримав іншою рукою як якийсь незбагненний доказ віри. З долоні бризнув багрянець, найближчі до рани судини уже почали розриватися.

— Це він! Той посланець! Той зайда!

Позаду мене легенько бухнула, розірвавшись, галюциногенна граната.

Більшість культур не дуже приязно ставляться до вбивства своїх святих отців.

Я не міг вгадати, в який бік може схилитися повна зала норовистих моряків-тральщиків — Світ Гарлана ніколи не мав репутації осередку релігійного фанатизму, але поки мене не було, тут чимало змінилося, і більша частина — у гірший бік. Цитадель, що височіє над вулицями Текітомури, була однією з декількох, що трапилися мені за останні два роки, і куди б я не подався на північ від Міллспорта, всюди саме бідні й вироблені до межі наповнювали ряди вірних.

Краще перестрахуватися.

Вибух гранати відіпхнув убік столик, як вредний полтергейст, але на тлі кривавої й лютої сцени за шинквасом його майже не помітили. За п’ять секунд її розкидана молекулярна шрапнель потрапила в легені, розпалася й почала діяти.

Галас маскував агонію священників, що вмирали навколо. Недоладні крики, пронизані перлистим сміхом. Потрапити під дію галю-гранати — це вкрай особистий досвід. Я бачив, як люди сахалися від чогось і намагалися ляпати долонями невидимих істот, що начебто кружляли навколо їхніх голів. Інші зачудовано глипали на свої руки чи в кутки кімнати й здригалися. Звідкись почулися хрипкі схлипи. Моє власне дихання автоматично перекрилося після вибуху — пережиток десятиліть, так чи інакше проведених у військових діях. Я розвернувся до жінки й побачив, що вона зводиться на ноги, підтягуючись до шинквасу. Її обличчя було побите.

Я ризикнув вдихнути, щоб перекричати загальний лемент.

— Стояти можеш?

Стиснуті зуби, кивок. Я махнув до дверей.

— Виходимо. Намагайся не дихати.

Хитаючись на ногах, ми проминули залишки бійців Нового Одкровення. Ті, в кого кров ще не лийнула з рота й очей, були так захоплені галюцинаціями, що не становили жодної загрози. Вони спотикалися й ковзалися у власній крові, бекали й ганяли долонями повітря перед обличчям. Я був майже впевнений, що так чи інакше дістав кожного з них, але про всяк випадок зупинився коло того, що не мав видимих поранень. Служитель. Я нахилився до нього.

— Світло, — пробелькотів він тоненьким зачудованим голоском. Він підніс до мене руку. — Світло в небесах, ангел над нами. Кому жадати переродження, коли Вони його не жадали, а жили вготованим?

Звідки йому було знати її ім’я. На біса це взагалі робити.

— Ангел.

Я зважив «Теббіт». Голос від браку повітря звучав здавлено.

— Поглянь ще раз, служителю.

— Ан… — а тоді щось, мабуть, пробилося крізь галюциногени. Його голос раптом став пронизливим, і він заборсався й посунувся геть, не зводячи великих очей з ножа. — Ні! Я бачу старого, переродженого. Я бачу руйнівника.

— Отепер правильно.

Біоактивна частина ножа «Теббіт» закодована в кровостоці за пів сантиметра від краю леза. Якщо випадково порізатися, то навряд чи ніж увійде досить глибоко, і нічого не станеться.

Я розітнув його обличчя й пішов.

Досить глибоко.

На вулиці з нічної темряви довкола моєї голови виник і закрутився потік малесеньких веселкових метеликів з усміхненими черепами замість голів. Я проблимався і кілька разів добряче, глибоко вдихнув. Прокачав те лайно далі. Зібрав координати.