Дэниел Киз - Доторк

Але Карен не може дозволити йому ізолюватися від усіх. Не тепер. Коли в тебе є сім’я, тобі потрібні друзі, родичі, сусіди. Вона хоче, щоб люди забули про те жахіття й почали знову вважати їх нормальними. Потрібно думати про майбутнє.

Барні дедалі більше часу проводить у студії, живе в темряві, наче сліпа істота — в печері. Що він там тепер створює? Дивно усвідомлювати, що він досі працює руками, хоча й страждає від болю. Колись вона думала, що в нього найгарніші руки, які вона будь-коли бачила в чоловіка, ніжні, люблячі, з довгими пальцями, які дають життя податливій глині. Тепер вони натруджені, виснажені, з напнутими жилами під зап’ястками й досі облущеними від опіків пальцями.

Найбільше Карен лякав той дробовик. Вона може зрозуміти, як він почувається в оточенні ворожих сусідів. Йому й без того важко жити серед людей, які б його із задоволенням виселили геть (без сумніву, їм краще жилося б серед людей, які не знають про нещасний випадок), але, як сказав адвокат, отримати відшкодування збитків буде легше, якщо залишатимуться в Елджині, коли справа дійде до суду.

Несподівано їй зсудомило ногу, скрутило й витягнуло, ніби м’яз захотів вирватися з тіла. Вона скрикнула. Майра зараз у місії. Вона закричала знову, не в змозі ні стояти, ні сидіти, впала на ліжко й спробувала вхопитися за ногу обома руками.

Карен почула Барні, почула, як він врізається в кавовий столик у вітальні. Тоді побачила, що він стоїть у дверях із дробовиком у руках.

— Ні, Барні! Ні! У мене просто нога! Зсудомило ногу! Ой, зроби що-небудь.

Він відклав дробовик і сів біля неї на ліжку, розлютований тим, як вона налякала його своїми криками. Але злився не стільки на неї, скільки на самого себе за паніку. Масуючи їй ногу, він стиснув розпухлий м’яз на литці.

— Добре, заспокойся, спробуй розслабитися.

— Болить.

Барні обома руками масував литковий м’яз, гладив, розтирав, витягував плоть, доки та не обм’якла під його міцними пальцями.

— Боюся поворухнути. Господи, я вже думала, що це не припиниться. Воно тягнуло й тягнуло…

— Усе буде добре. Розслабся.

— Я знаю, що цим можна не перейматися. У книжці написано про судоми ніг. Але я не думала, що це такий неймовірний біль.

— Тепер як?

— Здається, нормально. Але боюся: якщо поворухну, то знову почнеться.

— Встань з ліжка. Походи трохи.

Карен підвелася, спочатку непевно, тоді спробувала ходити, з полегшенням відчуваючи, що м’яз уже не спазмує.

— Це для чого? — запитала вона, вказуючи на дробовик.

— Я думав, що ті типи повернулися. Просто вхопив і побіг.

Барні підняв зброю й заклав під руку дулом вниз.

— Ти ж ним не скористаєшся, правда?

— Чому ні?

— Ти ж можеш когось помилково застрелити.

— Тепер у мене вже все більш-менш добре із зором. Якщо не зможу щось розгледіти, попрошу тебе чи Майру допомогти з прицілюванням.

— Ні.

— О, так. Доки в цьому паршивому місті є люди, які хочуть зганяти на нас своє роздратування камінням у вікна чи спробами підпалити будинок, мені потрібне якесь підкріплення. І, думаю, ти таки допоможеш мені, коли настане час, бо ти ж не хочеш ризикувати втратити дитину.

Але потім Карен пообіцяла собі: хоч би як зле їй було, хоч би як хапало ногу, вона старатиметься не кричати. Вона стримуватиметься й покличе його, а він прийде, щоб помасувати судомний м’яз і вгамувати її страхи. Їй спало на думку, що їй уже не гидко від його доторку. Узагалі тепер їй приємно, коли він її торкається.

Як скульптора, Барні захоплювали зміни, що відбувалися з її тілом, — розтяжки на шкірі, темна лінія по центру роздутого живота, нахил назад для того, щоб долати земну силу тяжіння, — тож він продовжував працювати над новою Венерою, уже вагітною. Спочатку зосередився на проблемі мас, — випнутих, розширених, відстовбурчених, тимчасових викривлень, коли ніжка дитини б’ється об футляр із плоті, — та ніяк не міг повністю насолодитися результатом. Так само як він відійшов від жорстоких форм не лише тому, що вони його вже дістали, але й тому, що, як тільки він втілював їх у матерії, вони здавалися фальшивими, так Барні захопився ідеєю ліплення ембріонів на різних стадіях, скручених у внутрішньоматкових формах, — частково людей, частково риб, — за допомогою їхньої огидності виражаючи огидність усієї еволюції. Він був вдячний за те, що досі може добре бачити, працюючи зблизька.

Замість ненависті він тепер уявляв собі терплячих плавучих ембріонів, скручених в очікуванні появи в них плечей, стегон, рук і ніг, доки їх не витисне у світ, ніби кульку мокрої глини, слизьку поміж його міцних пальців. Барні цікавили й захоплювали форми, які він творив.