Дэниел Киз - Доторк

— У вас не працює телефон, — сказав лікар Лірой. — Намагався вам додзвонитися.

— Ми не беремо слухавку. — Барні розповів йому про дзвінки з погрозами, і Лірой відповів, що бачив статтю.

— Мені подзвонив директор Меморіальної лікарні Елджина. Сказали, що в них сталася помилка й для Карен не буде палати, коли настане час народжувати. — Барні відчув напад гніву, але лікар Лірой його заспокоїв: — На мою думку, насправді головне не розповідати їй про зміну й не засмучувати. Її не треба повідомляти про переведення. Багатьох моїх пацієнток беруть у Центральну лікарню Детройта. Скажемо їй те, що сказали мені: у лікарні просто немає місця.

— Але ви ж, бляха, добре знаєте, що це неправда. Та срана стаття злякала їх або хтось подбав і натиснув де треба.

— Навіщо злитися? Люди бояться того, чого не розуміють.

— То нам це терпіти до кінця життя?

— Про кінець життя не знаю. Знаю лише, що цю дитину треба ставити вище за зручність, справедливість і мораль. Звісно, ви маєте право гніватися, але я не маю права дозволити вашим почуттям перешкоджати безпечним пологам.

— Ви знаєте, що вона думає про міську лікарню Елджина. Там вона народилася, там лежала зі зламаною ногою, та й від нас це лише десять хвилин їзди. А в центр її сорок п’ять хвилин перти треба. Що, як дитина посеред ночі народиться? Що, як ми не дістанемося туди вчасно?

— Я не бачу інших варіантів. Нам краще буде там, ніж у ворожому середовищі. Послухайте, Барні. Чесно кажучи, я як міг сварився з директором. Знаю його багато років. Але я його розумію. Люди, які там працюють, і ті, які живуть поблизу, а також інші пари, що збираються там народжувати, — усі перелякані від думки, що Карен перебуватиме на тому ж поверсі чи навіть у тій же будівлі. Як тільки вони дізнаються, що вона там, ситуація може стати дуже небезпечною.

І чесно скажу вам: якби ситуація була хоч трохи нормальна, я б прийняв пологи у вас удома, але можуть виникнути ускладнення, які вимагають інших спеціалістів чи лікарняного обладнання. І так, я знаю, як ви цим засмучені, але що дасть, якщо ми вживемо всіх запобіжних заходів для пологів, які й без того будуть складні, а доведеться ще й мати справу з ворожими людьми? Хто знає, на що здатен якийсь чоловік, якщо уявить собі, що його дружина й дитина в небезпеці? Ні, я думаю, найкраще з ними не боротися.

Барні зрештою погодився, що, коли прийде час, вони поїдуть у центральну лікарню. Принаймні, як сказав лікар Лірой, там люди нічого про них не знатимуть.

Він дозволив лікареві Лірою пояснити Карен необхідні причини, і зайвих запитань вона не ставила. Домовилися про доступну палату в кінці грудня. Ще майже два з половиною місяці.

Були ще дзвінки, спрямовані, як здавалося Карен, лише на те, щоб залякати. Вона більше не сміла піднімати слухавку, це робив Барні. Він відповідав на дзвінок, через кілька секунд його обличчя напружувалося, наче він чогось чекає, і Карен знала, що людина на іншому кінці дроту мовчить. Але здебільшого бувало, що його обличчя червоніло, ніби він хотів розтрощити апарат, тоді вона здогадувалася, що людина говорить непристойності.

Шериф відмовився будь-що робити, натякаючи на те, що вони самі співпрацювали з репортерами журналу в опублікуванні статті; по всьому місті ходять історії, сказав він, про фантастичні суми, які їм за неї заплатили. Публічне розкриття того, що вони судяться з «Нешнал моторз» за мільйон доларів, здається, добряче привернуло увагу людей. У багатьох з них у голові стався заскок, вони припустили, що Старки вже отримали гроші, тож більшість дзвінків були вимаганнями, коли тих попереджали, що їхні життя в небезпеці, якщо не віддадуть частину награбованого. Як не крути, коли подумати, постраждало ж усе місто. Багатьох із них позвільняли, коли закрили Центр; постраждав бізнес і в торгових центрах, і маленьких крамничках біля Центру. Тож частина грошей правомірно належить їм.

Карен боялася ще більше через дробовик. Вона знала: якщо хтось насмілиться підійти до дверей або якщо Барні хоч раз упіймає когось, хто пише непристойності та погрози в них на стінах чи під’їзній доріжці, він, найпевніше, вдасться до зброї. І він не розбиратиметься, дитина там чи доросла людина. Його характер став такий непередбачуваний, що вона була певна: з такою накопиченою люттю він спочатку стрілятиме, а вже тоді ставитиме запитання.

Удень і вночі її переслідували жахіття, у період, який, згідно з книжками про пренатальний догляд, мав би бути найдивовижнішим у її житті. Більшість жінок, як вона розуміла, тішилися протягом цих останніх місяців, коли неприємні симптоми вже минули, а дитя втихомирюється й чекає, але більшість часу вона перебувала на межі істерики. Лікар Лірой переймався тим, чи не забагато седативних їй дає. Його також хвилював її тиск, він змусив Карен пообіцяти, що вона відпочиватиме, та навіть коли Карен це говорила, з того, як лікар змучено проводив рукою по камінно-сивому волоссі, хитав сумним зморшкуватим обличчям, вона знала: він і не очікує, що вона цього дотримуватиметься. Хоча в нього серед пацієнток багато майбутніх породіль, чомусь її проблемою він перейнявся, як власною.