Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

— Кудись зібрався, юний Тодде?

Аарон. Стоїть просто наді мною.

І поки я не встигаю нічо зробити, він б’є мене в лице.

Я падаю навзнак на землю, рюкзак втискається в мою спину, такшо я виглядаю як перевернута черепаха. Моя щока і око просто кричать від болю, і я ще навіть нормально поворухнутися не вспів, як Аарон хапає мене за сорочку, за шкіру під сорочкою, і підводить мене на ноги. Я кричу від того, як мені боляче.

Манчі гавкає сирдите «Аарон!» і кидається на ноги Аарона, але Аарон навіть не дивиться на нього, а просто сильно відкопує геть.

Аарон тримає мене так, шоби я дивився йому в лице. А я можу дивитися йому в очі хіба одним оком, яке не болить.

— І що ж во ім’я Господнього пахучого, пишного Едему, ти робив на болоті, Тодде Г’юїтте? — каже він, його подих пахне м’ясом, а його Шум — це капець страшна штука, яку вам, повірте, краще не чути. — Хлопче, ти зараз мав би бути на фермі.

Вільною рукою він б’є мене в живіт. Я пробую зігнутися від болю, але він ще тримає мене за сорочку і за шкіру під нею.

— Тобі треба повернутися, — каже він. — Треба це побачити.

Я хапаю повітря, але то, як він це каже, привертає мою увагу, і з якихось уривків у його Шумі я бачу шматок правди.

— Ти їх послав, — кажу я. — Вони не мене почули. Тебе.

— З розумних хлопчиків виходять нікудишні чоловіки, — каже він і повертає руку, якою тримає мене.

Я скрикую, але, бляха-муха, теж не затикаюся.

— Вони не почули тишину в мому Шумі. Вони почули її в твому Шумі, а ти послав їх за мною, шоби вони не прийшли за тобою.

— О, ні, Тодде, — каже він. — Вони почули її в твоєму Шумі. Я просто впевнився, що вони почули. Я впевнився, шо вони знають, хто відповідальний за небезпеку, що нависла над нашим містечком, — він оголює зуби в дикій усмішці, шо ховається за бородою. — І кого слід нагородити за старанність.

— Ти поїхавший, — кажу я, і йолки-палки, це ж, певно, правда, і йолки-палки, як же я хочу, шоби це було не так.

Його усмішка зникає, зуби клацають.

— Воно моє, Тодде, — каже він. — Моє.

Я не знаю, шо це означає, але не припиняю думати про це, бо вчасно розумію, що ми з Аароном забули одну важливу річ.

Я так і не відпустив ножа.

Ціла купа речей стається одночасно.

Аарон чує ніж у моєму Шумі і розуміє свою помилку. Він відводить назад вільний кулак, щоби вдарити ще раз.

Я відвожу назад ножа і думаю, чи я зможу його реально дюґнути.

У заростях чується якийсь тріск, а Манчі гавкає: «Крокл!»

І в той же момент ми чуємо дядечку-шибенику.

Перш ніж Аарон устигає обернутися, крокл уже налітає на нього, зціплює зуби в нього на плечі, хапає його лапами, тягне за собою, в зарості. Аарон відпускає мене, і я знову падаю на землю, тримаючись за синяки, які він лишив на моїх грудях. Я піднімаю голову і бачу, як Аарон борсається в багні, б’ється з кроклом, а до нього підбираються вітрила інших кроклів.

— Геть звідси, — гавкає, майже верещить Манчі.

— Правду кажеш, блін, — кажу я, зводячись на ноги, рюкзак трохи вибиває мене з рівноваги, а моє забите око пробує росплющитися, але ми не зупиняємся, біжимо, і біжимо, і біжимо.

Ми вибираємося з трясовини й біжимо нижнім краєм полів до початку болотної стежки, і забігаємо в болота по стежці, і коли добігаємо до колоди, через яку Манчі завжди треба помагати перебратися, він просто перемахує через неї, навіть не зупиняючись, а я відразу за ним, і ми біжимо прямо до будівель спеклів, так само як бігли нині зранку.

А ніж дотепер у мене в руці, а мій Шум волає так голосно, я такий наляканий, і побитий, і злий, шо я без ніяких сумнівів знаю, шо найду спекла, котрий ховається в свому Шумі, і я вб’ю його насмерть-насмерть-насмерть за всьо, шо сьогодні сталося.

— Де воно? — питаю Манчі. — Де тихо?

Манчі, як дурний, принюхується вдалину, біжить від будинка до будинка, я роблю всьо шо можу аби заспокоїти Шум, але так виглядає шо це просто без шансів.

— Швичче, — кажу я. — Поки не втек…

І слова ще не вилетіли з рота, а я почув. Розрив у Шумі, великий і страхітливий, як саме життя, я чую його трохи далі, за будівлями спеклів, за якимись кущами.

Цього разу воно не тікає.

— Тихо! — гавкає Манчі, насторожений, і біжить попри будинки, в кущі.

І тиша також рухається, і хоть я знову відчуваю тиск у грудях, цього разу я не стаю, а біжу за псом, я не зупиняюсь, і набираю повітря, і ковтаю клубок, шо тисне в груди, і витираю очі від мокрості, і стискаю ножа, і чую, як Манчі гавкає, і чую тишину, і вона просто за цим деревом просто за цим деревом просто за цим деревом, і я кричу, і я забігаю за дерево, і я біжу на тишину, і я вищирюю зуби, і я кричу, і Манчі гавкає, і…