Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

І це всьо лише для того аби я міг утекти.

— Давай, Манчі, — знову кажу я, і ми біжимо останніх пару метрів до річки. Тоді звертаєм направо і йдемо вниз за течією, не підходячи до заростів на самому березі.

Заростів, у яких живуть крокли.

Я дістаю ножа з піхов і стискаю його в руці, а ми біжимо далі, швидко.

— Шо таке, Тодде? — постійно гавкає Манчі.

— Не знаю, Манчі. Заткнися, шоби я міг подумати.

Рюкзак на бігу б’ється об мою спину, але ми всеодно біжимо з усіх сил, пробиваючись крізь зарості та перескакуючи через повалені колоди.

Я вернуся. Так і зроблю. Я вернуся. Вони казали, я буду знати, шо робити, і тепер я знаю. Я піду на болото і вб’ю спекла, якшо зможу, а тоді вернуся на поміч Кілліану і Бену, і тоді ми всі разом заберемося в те інше місце, про яке говорив Бен.

Ага, так я і зроблю.

— Обіцяв, Тодде, — каже Манчі стривожено, бо стежка, якою ми біжимо, підходить всьо блище до заростів.

— Заткнися, — кажу я. — Я обіцяв іти далі, але може для того, шоб іти далі, спочатку треба піти назад.

— Тодде? — каже Манчі, і я в це також не вірю.

Ми вже відійшли так далеко, шо з ферми нічо не чути, а річка трохи завертає на схід, перед тим як влитися в болото, такшо за течією ми відходимо і від міста так само, а за хвилину ми біжимо далі, і вже нема нічого, тільки мій Шум, і Шум Манчі, і шум швидкої ріки, достатньо гучний, аби заглушити Шум голодного крокла. Бен каже, шо це «іволюція», але каже не думати про таке при Аароні.

Я тяжко дихаю, а Манчі сопе, ніби зара’’ простягне лапи, але ми не зупиняємся. Сонце починає сідати, але ще світло — як хочете знати, так світло, шо сховатися ніде не вийде. Земля рівнішає, і ми спукаємся до рівня річки, яка повільно перетворюється в болото. Все стає болотистішим і сповільнює нас. І зарості густішають, нічо не поробиш.

— Слухай кроклів, — кажу я до Манчі. — І слухай уважно.

Тогошо тута вода річки сповільняється, і як-шо тримати свій Шум досить тихим, то можна їх почути. Земля стала ще вологіша. Ми ледве йдемо прогулочним темпом, пробираючись крізь болото. Я тісніше стискаю ніж, який тримаю перед собою.

— Тодде? — каже Манчі.

— Ти їх чуєш? — шепочу я, пробуючи пильнувати, куда стаю, пильнувати зарості і пильнувати Манчі, і все одночасно.

— Крокли, Тодде, — каже Манчі так тихо, як він тільки може гавкати.

Я зупиняюсь і уважно слухаю.

А там, у заростях, не в однім місці, а багато де, я їх чую. М, ясо, кажуть вони.

М, ясо, і жерти, і зуби.

— Гівно, — кажу я.

— Крокли, — знову каже Манчі.

— Ходи, — кажу я, і ми далі брьохаємо вперед, бо ми вже в багні.

Мої капці з кожним кроком провалюються, їх заливає вода, а йти можна хіба через зарості. Ми йдем, а я починаю махати ножем, пробуючи зрізати бадилля перед собою.

Я дивлюся вперед і бачу, куда ми йдемо, вверх і вправо. Ми пройшли містечко і зараз у тому місці, де луки спускаються від школи і вливаються в болото, і якшо ми тута пройдемо через болоття, то вийдем на тверду землю і попадемо на стежки, які ведуть у гущ боліт.

Я шо, реально востанє був тута ще сьогодні зранку?

— Швичче, Манчі, — кажу я. — Майже прийшли.

М'ясо, і жерти, і зуби, і я клянуся, шо вони все блище.

— Швичче!

М'ясо.

— Тодде?

Я пробиваюся через зарості, витягую ногу з багна, і м'ясо, і жерти, і ЗУБИ.

А тоді я чую песику-шибенику…

І я знаю, шо всьо, кранти.

— Біжи! — кричу я.

І ми біжимо, і Манчі злякано дзявкає, і переганяє мене, але я бачу, як крокл гарчить у заростях просто перед ним, і стрибає на нього, але Манчі такий наляканий, шо стрибає навіть вище, вище, ніж він уміє стрибати, і зуби крокла клацають у порожнім повітрі, і він приземляється, плюскає просто біля мене, його це капець вибісило, і я чую, як його Шум шипить хлопчику-шибенику, і я біжу, і він стрибає на мене, і я навіть не думаю, я повертаюся, і піднімаю вверх, і крокл налітає просто на мене, паща роззявлена, кігті випущені, і я зара’’ буду мертвий, і я вилітаю з багна на суху купину, а він уже на задніх лапах, валить на мене через зарості, і я ще якусь хвилю кричу, а Манчі гавкає напропале, перше ніж ми розуміємо, шо він уже не валить на мене, шо крокл мертвий, шо мій новий ніж пробив йому голову, він дотепер у його голові, а дьоргається крокл того, шо я сам дотепер дьоргаюся, такшо я струшую крокла з ножа, і крокл паде на землю, і я теж валюся на землю, типу святкуючи то, шо я не помер.

І коли я хапаю повітря, чуючи шум крові, а Манчі гавкає і гавкає, і ми обидвоє сміємося від полекшеня, тоді я розумію, шо ми самі задуже шуміли, аби почути дещо важливе.