Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

І він заплющує очі і відкриває для мене свій Шум.

Ще один місяць — це перше, шо там чується…

А далі моє деньнародження…

День коли я стану чоловіком…

І…

І…

І там воно всьо…

Шо станеться…

Шо робили інші хлопці, котрі стали чоловіками…

Самі…

Самостійно…

Як із них виривали дитинство до останнього кусочка…

І…

І…

І шо насправді сталося з тими хто…

Срака…

І я більше не хочу нічо про це казати.

І я навіть не знаю, як я відцього чуюся.

Я дивлюся на Бена, і він уже інший чоловік, ніж завжди був, не такий чоловік, як той, котрого я завжди знав.

Знання небезпечне.

— От чому тобі ніхто не каже, — сказав він. — Аби ти не втік.

— А ти б мене не захистив? — кажу я, знову нявкаючи (заткнися).

— Так ми тебе й захищали, Тодде, — каже він. — Відсилаючи тебе геть. Ми мали переконатися, шо ти зможеш вижити сам, того ми тебе й навчили всього цього. А зараз, Тодде, тобі треба йти…

— Якшо це станеться вже через місяць, то нашо чекати аж так довго, чого б не забрати мене раньше?

— Ми не можемо піти з тобою. В цьому й проблема. І тебе самого ми не могли відправити геть. Не могли дивитися, як ти йдеш. Такий малий, — він пальцями знову потирає палітурку. — І ми надіялися, шо може статися чудо. Шо нам, може, не доведеться…

Втратити тебе , каже його Шум.

— Але чуда не було, — за секунду кажу я.

Він хитає головою. Простягає книжку.

— Пробач, — каже він. — Мені дуже шкода, шо всьо вийшло саме так.

І в його Шумі стільки справдешнього смутку, стільки турботи і неспокою, шо я точно знаю — він говорить щиро, я знаю, шо від нього вже нічо не залежить, і мене це бісить, але я беру книжку, запаковую її в пластик і запихаю в рюкзак. Ми більше нічо не кажемо. Шо ще можна сказати? Всьо і нічо. Всьо сказати не вийде, тому ми не кажемо нічо.

Він знову притягує мене до себе, мої губи притискаються до його коміра, як тоді, коли мене обнімав Кілліан, але цей раз я не відсторонююся.

— І завжди пам’ятай, — каже він. — Коли твоя ма’ померла, ти став нашим сином, і я люблю тебе, і Кілліан любить, завжди любив і завжди любитиме.

Я вже починаю казати: «Я не хочу йти», — але так і не можу цього сказати.

Тогошо БАХ! І звучить найгучніший звук, який я чув у Прентісстауні, ніби шось вибухло просто над нами, просто в небі.

І це може бути тільки з нашої ферми.

Бен швидко відпускає мене. Він нічо не каже, але його Шум кричить Кілліан , і це неможливо не чути.

— Я вертаюся з тобою, — кажу я. — Поможу тобі битися.

— Ні! — кричить Бен. — Тобі треба забиратися. Пообіцяй мені. Йди болотами геть звідси!

Секунду я нічого не кажу.

— Пообіцяй мені, — знову каже Бен, цього разу вимагаючи.

— Обіцяй! — гавкає Манчі, і навіть у його гавканні чути страх.

— Обіцяю, — кажу я.

Бен заводить руку за спину і шось відстібає. Секунду чи дві вовтузиться, поки воно нарешті не відкріпляється остаточно. Він передає його мені. Це його мисливчий ніж, односічний і великий, з кістяною ручкою і зазубреним лезом, яке може розрізати, певно, всьо на світі, це ніж, який я надіявся получити на деньнародження, коли стану чоловіком. Він досі у футлярі, так шо я можу одягнути його на себе.

— Візьми, — каже він. — Візьми його з собою на болото. Може знадобитися.

— Я раньше не бився зі спеклами, Бене.

Він досі простягує мені ножа, такшо я його беру.

І знову чується БАХ із ферми. Бен оглядається на неї, тоді знов дивиться на мене.

— Йди. Спускайся за річкою до болота і далі йди через болота. Біжи так швидко, як лише можеш, і краще тобі, бляха, не озиратися, Тодде Г’юїтте, — він бере мене за руку і міцно її стискає. — Якшо я зможу тебе знайти, то знайду, клянуся, — каже він. — Але ти не зупиняйся, Тодде. Дотримуйся обіцянки.

То це воно. Це прощання. Прощання, якого я не хотів.

— Бене…

— Йди! — кричить він і біжить геть, тільки раз на бігу озирнувшись, і знову кидається назад до ферми, назад до того, шо відбувається в кінці світу.

— Давай, Манчі, — кажу я, переходячи на біг, хотя все моє єство хоче піти за Беном, котрий зараз біжить через поля в другому керунку, як він і казав, аби запутати тих, хто буде йти на Шум.

Я на секунду зупиняюся, коли чую кілька меньших бахкань з боку хати, тобто я певно чую вистріли з рушниці, і я думаю про ту рушницю, яку Кілліан забрав у пана Прентісса-молоччого, і всі ті рушниці, які сховані десь у мера Прентісса і його хлопців, і ще про пару в нас удома, бій особливо довго не триватиме, такшо я тепер дивуюся, шо то могли бути за більші бахкання, і розумію, шо то, певно, Кілліан продував генератори аби запутати людей і зробити всіхній Шум такий голосний, шоб вони взагалі не чули мого.