Роберт Шекли - Цивілізація статусу

Суддя із засушеним, ніби пергаментним обличчям, засудив його до вічного заслання на планету Омега з обов'язковим стиранням пам'яті.

Потому сон перетворився на жахливий калейдоскоп. Баррент видирався на слизький стовп, ліз стрімким схилом, вибирався з якогось колодязя з гладенькими стінами. Його повсюди наздоганяв труп Теркалера з розірваними грудьми, який з обох боків підтримували безпристрасний інформатор і суд дя з пергаментним обличчям.

Баррент біг горами, вулицями, по дахах. Його переслідувачі наближались. Він заскочив у жовту напівтемну кімнату, захряснув і замкнув двері. Коли він обернувся, то побачив, що зачинився разом із трупом Теркалера. Червоно-фіолетова пліснява вкривала зяючу рану на його грудях і понівечену голову. Труп потягнувся до нього, і Баррент вистрибнув у вікно.

— Виходьте, Барренте. Ви перебираєте час. Виходьте зі сну .

Барренту було ніколи дослухатись. Вікно перетворилося на жолоб, і він скотився по його відшліфованій поверхні на арену амфітеатру. Там крізь сірий пісок до нього підкрадався труп на цурпалках замість рук і ніг. Величезні трибуни були порожніми, лише суддя й інформатор сиділи поруч, спостерігаючи за тим, що відбувається.

— Він застряг.

— Ну, я попереджав його...

— Виходьте зі сну, Барренте. Це доктор Вейн. Ви на Омезі, у Магазині снів. Виходьте зі сну. Ще є час на те, щоб ви негайно себе витягнули звідти.

Омега? Сон? Не було часу думати про це. Бар-рент перепливав темне зловісне озеро. Суддя й інформатор пливли слідом за ним, тримаючи труп, з якого повільно облазила шкіра.

— Барренте!

А тепер озеро перетворилося на густе желе, яке чіплялося до рук і ніг, заповнювало рот, а суддя й інформатор…

— Барренте!

Баррент відкрив очі і опинився на пересувному ліжку в магазині снів. Доктор Вейн із дещо збентеженим виглядом височів над ним. Поруч була медсестра з підносом, на якому лежали шприц і киснева маска, позад неї стояв Аркдраген, витираючи піт із лоба.

— Я вже й не сподівався, що ви отямитесь, — зізнався доктор Вейн, — направду не сподівався.

— Він вибрався саме вчасно, — сказала медсестра.

— Я попереджав його, — сказав Аркдраген і вийшов із кімнати.

Баррент сів.

— Що трапилось? — запитав він.

Доктор Вейн знизав плечима.

— Важко сказати. Можливо, ви виявились схильним до кругової реакції, або іноді наркотики бувають не зовсім чистими. Але зазвичай такі речі не повторюються. Будьте впевнені, Громадянине Баррент, прийом наркотиків дуже приємний. Я сподіваюсь, другий раз вам сподобається більше.

Все ще не оговтавшись після першого разу, Бар-рент був переконаний, що другого у нього не буде. Він у жодному разі не збирається наразитися на повторення цього жахіття.

— Я вже наразі залежний? — запитав він.

— О, ні, — заперечив доктор Вейн, — залежність виникає після третього чи четвертого візиту.

Баррент подякував йому і пішов. Він наблизився до столу Аркдрагена і запитав, скільки повинен заплатити.

— Нічого, — сказав Аркдраген, — перший візит безкоштовний.

Він із розумінням посміхнувся Барренту.

Баррент вийшов із Магазину снів і поквапився додому. Йому було над чим поміркувати. Наразі він уперше отримав доказ того, що здійснив умисне сплановане вбивство.

Бути звинуваченим у вбивстві, якого ви не пригадуєте, — це одне, а згадати про вбивство, в якому вас звинувачували, — то зовсім інше. Таким доказам важко не повірити.

Баррент спробував розібратися зі своїми почуттями з цього приводу. До відвідування Магазину снів він не відчував себе вбивцею, незважаючи на те, що його звинувачувала в цьому земна влада. У гіршому випадку він міг подумати, що, можливо, вбив людину в нападі раптового неконтрольовано-го гніву. Але сплановане і холоднокровно здійснене вбивство...

Чому він це зробив? Невже його жадоба помсти була настільки сильною, що подолала всі заборони, виховані в ньому земною цивілізацією? Мабуть, так. Він вбив, хтось повідомив про це, а суддя засудив його до висилки на Омегу. Він був вбивцею на планеті злочинців. Щоб успішно вижити тут, йому просто слід було піддатися своїм природним нахилам до вбивства.

Однак Барренту було надзвичайно важко це зробити. Він мав навдивовижу мало смаку до кровопролиття. У День Вільного громадянина він, хоча й вийшов на вулицю озброєним, не зміг змусити себе вбити жодного представника нижчих класів. Він не хотів вбивати. Це було смішним забобоном, враховуючи те, де він перебуває і хто він є, але це було саме так. Скільки б Тем Ренд або Джо не читали йому нотації щодо необхідності виконання ним обов'язків Громадянина, Баррент все ж вважав вбивство досить неприємною річчю.