Василий Бережной - Дарунки Шамбали (на украинском языке)

- Музо!

- Це так мене батько прозвав, як пiдросла. Насправдi ж моє iм'я Марiйка.

- Марiйка?! Муза-Марiйка... Який збiг: ми в покоях Марiї!

- Ради бога, на нас звертають увагу, - тихо промовила Муза, рушаючи до виходу. - А ще мушу сказати - на господарку зовсiм не надаюся, до того ж вередлива...

- Аби тiльки не злюка.

- ...Пещена...

Ростислав гаряче перебив:

- У тебе добра душа i чуле серце - я одразу вiдчув. Мовчи, мовчи, ось моє прохання: завтра вiдвiдаємо фортецю - отам i скажеш усе. Домовились?

Муза-Марiйка нiчого не вiдповiла, лише в глибинi її очей закоханий Микитюк помiтив теплий усмiх. Взявшись за руки, подалися сходами вниз наздоганяти групу.

Едiнбурзька фортеця прилiпилась на високiй скелястiй горi, нiби орлине гнiздо. Є чим помилуватись у музеях. Тут виставлено скарби шотландських королiв - витвори митцiв, чиї iмена втонули у глибинi столiть. А який краєвид притягує очi!

Захопленi туристи жваво розмовляють, фотографуються, один тiльки Микитюк мовчазний, бродить, як сновида. Нiщо його не цiкавить - нi коропи, нi мечi. Тупий меч суму, як сказав би Шекспiр, ударив його в самiсiньке серце: на екскурсiю до фортецi Муза не поїхала. Передала через сусiдку по каютi, що нездужає. Хiба ж не ясно - дипломатична хвороба...

- Звернiть увагу на це вузеньке вiкно. Воно виходить на дорогу... долинав голос перекладачки. - Рятуючись вiд змовникiв, Марiя Стюарт передала дитину через оце вiкно вiрним людям, що ждали внизу. Так. вiкно дуже високо. Дитя спустили в корзинi на мотузi. Це був майбутнiй король Англiї Якiв Перший...

Микитюк скрушно зiтхнув. Як вiн сподiвався, як хотiв саме тут почути вiдповiдь на своє Признання! Марiя, Марiйка...

Сходячи крутосхиллям униз, де на майданi стояли автобуси, урезонював себе: ти її уподобав, а вона? Хiба їй обов'язково вiдповiдати взаємнiстю? Чоловiчий егоїзм. I все-таки... помилився? Чи, може, в неї хтось є? Справдi, що вiн про неї знає? Ну, зовнiшнiсть гарна, рухи, вираз очей... А далi? Чи, може, саме оце незнання i притягує? Ет, краще не думати про це, зовсiм викинути з голови.

I все-таки невiдомiсть ятрила, не давала йому спокою. Нехай би вже сказала одразу, навiщо ця психопiдготовка?

Мiсце в автобусi бiля нього пустувало, пустувало воно i наступного дня, коли їхали в Глазго. Краєвиди Шотландiї, схожi на кримськi, трохи заспокоювали, змiна вражень вiдволiкала Микитюка вiд невеселих роздумiв, але сум'яття не полишало його душi. На вечорi дружби в Глазго, влаштованому товариством Шотландiя-СРСР, такому цiкавому й веселому, почувався самотньо. Сусiдка по столу, шотландка, жiнка вже в лiтах, певне, вiдчувши його настрiй, раптом обiзвалася українськими i польськими словами - наче пташенята запурхали в залi. Ростиславовi потеплiшало на серцi, пожвавiшав, а жiнка почала розповiдати про своє життя.

Пiд час вiйни була медсестрою в англiйському госпiталi. Доглядала пораненого польського солдата - українця iз Холмщини. Покохалися, пiсля закiнчення вiйни одружилися. Поранення вкоротило йому життя, чоловiк залишив їй двох синiв i... кiлька українських та польських пiсень.

- Ченсто спiвав "Повiй, вiтре, на Вкраїну..."

Ростислав так перейнявся життям цiєї жiнки, що забув про свої прикрощi. Та коли загримiла музика i пiд свiтляною метелицею закружляли пари, знову почав зiтхати. Пiдпер обважнiлу голову рукою i байдуже спостерiгав за натовпом танцюючих, що поволi обертався у миготливому свiтлi. Тут, в одному коловоротi, взявшись за руки, пропливали дiвчата з далекого Казахстану, англiйськi хлопцi, шотландськi жiнки... Нараз електронна музика урвалася, натомiсть зазвучала козиця, зал почав обходити музика у барвистому шотландському одязi: шапка, прикрашена пiр'їнами, вишитий кептар, картата спiдниця. Чоловiк виступав, як павич, привiтно усмiхався, не випускаючи з вуст мундштука свого спiвучого iнструмента... Це минулi столiття обiзвалися до сучасностi: а гей, гей, ми живемо з вами!

I знову пiд танцювальнi ритми закружляли пари, люстра пригасла, на високiй стелi замиготiли зорi. Микитюковi важко було встежити за парами, але одна привернула його увагу. Дiвчина, схожа на Музу... "Невже вона? Дивно. Може, приїхала автобусом з iншою групою? I ховається, хитрунка, бач, так i пiрнає в тiнь. Дивнi цi жiнки... Менi краще шукати рiдкiснi рослини в Гiмалаях, анiж собi дружину. Колючка з Шамбали гамує бiль, а тут..."

- Як ви себе почуваєте?

Микитюк раптом вiдчув чиюсь руку на плечi, пiдвiв голову. Бiля нього стояв керiвник групи. Зал спорожнiв, лише кiлька чоловiк наближались до виходу. .

Вiн пiдвiвся, сторопiло оглянувся.