Василий Бережной - Естафета Життя (на украинском языке)

- Ми пройшли бiльше, анiж лишилось... От якби ще обiцяний мiкроскоп...

У вухах Соул зненацька зашумiло, перед очима засiрiла мла, i навiть власний голос звучав глухо, як за стiною. Хотiла ступнути до крiсла, та забракло сили. Вiдчула мiцнi руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула i аж тодi докiнчила:

- Менi здається... якщо там... колись... з'являться хорошi люди... то ми попрацювали не марно.

Батько щось вiдповiв, щось запитував у Фаннi, давав iнструкцiї молодим людям, - Соул не дослухалась, її огорнула дрiмота, дiвчинi приємно було вiдчувати тепло чоловiчих рук, думки плутались: гени... фермент... безсмертя...

Так i заснула.

III.

Озеро було напрочуд спокiйне - жодної хвильки! - i Соул, що сидiла на носi човна обличчям до всiх, здавалося, нiби вони пливуть у небi. Он далеко внизу бiлiє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.

Соул тiшиться, як дiвчинка. Ця бiла хмарка, що нагадує далеку галактику, i золотий вiд осiннього сонця лiс на тому березi, такi любi обличчя друзiв, - усе бадьорить, улагiднюе душу. От тiльки вимушена бездiяльнiсть... "Новий мiкроскоп буде готовий не ранiше, як через пiвроку, - сказав батько, - а тобi треба змiцнiти..." Вiн, звичайно, має рацiю, сутичка з диверсантом таки вiдбилась на нервовiй системi, але ж i байдики бити...

- Соул знову думає про генетичнi коди, - обiзвався Мовчун.

Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.

- Коли впораємось з програмою, тодi... - Хотiла сказати щось веселе, але не вийшло, голос, несподiвано для неї, пролунав кволо й сумно; всi знiтилися.

- Ну... а багато ще лишилося? - спитала Фаннi з корми. I додала, нiяково усмiхнувшись: - Якщо це не таємниця.

- Якi вiд вас таємницi? - знизала плечима Соул. - Програма, власне, завершена. Ми хотiли тiльки внести ще деякi корективи до формули "Людина i бiосфера". - Соул махнула рукою. - Все оце природне середовище зашифроване i вiдновиться... у сприятливих умовах.

- Як це може статися? - скинув бровами художник.

- Нашi космiчнi кораблi, наповненi таким делiкатним вантажем, шукатимуть планету з вiдповiдними параметрами, вони так запрограмованi.

- А може трапитися... така планета? - з острахом докинула Фаннi.

- Батько каже: в доступному для спостережень Всесвiтi ймовiрно є три мiльйони планет, подiбних до нашої...

- Якби ж то! - вигукнула Фаянi.

- I що далi? - не перестаючи працювати веслами, спитав художник. Припустiмо, нашi апарати знайшли потрiбну планету i засiяли її спорами життя...

- Далi почнеться генезис бiосфери - ареалу для мислячої людини... Пiде процес орозумiння середовища, виникне ноосфера... Тобто вiдбуватиметься iнтенсивна взаємодiя людини i бiосфери. I от хотiлося б посилити потенцiал мислячих. Як тiльки сконструюють новий мiкроскоп...

- Що означає "посилити?" - поцiкавився Мовчун.

- Продовжити життя людини. - Соул передихнула, глянула на друзiв проникливим поглядом. - Продовжити... до безсмертя.

- Ого! - Фаннi аж пiдскочила, i хоч вона була дiвчиною тендiтною, човен добряче хитнуло. - Оце так!

Але її захоплення подiляли не всi.

- Ви гадаєте, що їм саме безсмертя не вистачатиме для повного щастя? Художник поклав довгi весла, наче птах згорнув крила. - Я читав фантазiю про безсмертних, їхнiй долi не позаздриш. Стомилися вiд плину життя, отупiли, цiлковито деградували.

- Правильно, в тiй ситуацiї iнакше й не могло бути, - поблажливо посмiхнулась Соул. - Адже там iдеться про окремих безсмертних, випадковi мутацiї. А ми хочемо безсмертя не для поодиноких, а для всiх людей, для всiєї популяцiї.

- Та це ж золота мрiя! - знову з пiднесенням вигукнула Фаннi.

Мовчун, обiпершись лiктем об колiно, подався вперед i тепер був схожим на коршака.

- Ну, це з якого боку подивитись, - сказав насупившись. - Людство, якщо воно десь... засiється, i так буде безсмертне. А процес передачi життя новим поколiнням - найефективнiший шлях розвитку. Iнакше - застiй, регрес.

- Що ви таке говорите? - невдоволено мовила Фаннi. - Ти їх не слухай, Соул. Ба, якi мудрецi знайшлися. Безсмертя - це ж чудово!

- А ти уяви собi... - Мовчун повернувся обличчям до Фаннi, хитрувато посмiхнувся. - Уяви, що перед тобою вiчнiсть. Як би ти жила?

- О, - дiвчина взялася в боки, - ти б за мною упадав сто рокiв, нi, щонайменше - тисячу! Аж доки не заговорив би про кохання.

Усi засмiялися, навiть Соул. У Мовчуна заблищали очi:

- I разом марнували б час. I так в усьому. Куди, мовляв, спiшити? Ще встигнемо!

- Якщо серйозно, любi дiвчатонька, - знову взявся за весла художник, безсмертя спричинилося б до застою, i тут немає чого поправляти Природу. От якби додати совiстi, чесностi...