Василий Бережной - Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)

Нескуба, черговий пiлот i штурман швидко перевдяглися в антиперевантажнi костюми, якi щiльно облягали тiло, стискували ноги. Кожен зайняв своє крiсло, вiдхиливши спинку i мiцно стягнувши на животi широкi ременi. Капiтан поглядав на своїх помiчникiв спостережливим оком i з задоволенням вiдзначав, що тримаються вони добре, так, як i належить космонавтам. "А може, ще не здогадуються про небезпеку? - подумав.- Та нi, це досвiдченi люди..."

- Увага, увага! - заговорив у мiкрофон. - Доповiсти готовнiсть! Енергоблок?

- Готовi.

- Житловий сектор?

- Готовi.

- Аварiйна система?

- Готовi.

Тим часом штурман заклав перфокарту у приймальний пристрiй комп'ютера. Залишалося тiльки натиснути вмикач - i електронний пiлот почне корекцiю траєкторiї "Вiкiнга". Якщо ж вiн не впорається iз завданням, то можна буде перейти на ручне керування.

Як тiльки працiвники всiх систем життєзабезпечення корабля доповiли про готовнiсть, Нескуба, окинувши поглядом команднi прилади, сказав у мiкрофон:

- Вiдлiк часу - одна хвилина.

Напружену тишу командного вiдсiку пронизали стократ посиленi звуки хронометра. Вони бухали в найдальших куточках величезного корабля, i здавалося, що то б'ється його живе серце, розганяє по жилах кров. Потяглися довгi, тягучi секунди чекання. Кожен принишк, насторожився, напружено очiкуючи i все-таки думаючи про своє. Коли б тi кадри, що промайнули в головах екiпажу за шiстдесят секунд, спроектувати на екран, вийшов би довжелезний i досить оригiнальний фiльм. Одному пригадувався старт "Вiкiнга", прощання з рiдними, другий бачив синю звивисту рiчку, до якої котяться зеленi хвилi трав, третя - свого чубатого школярика, що лишився на Землi, iнший - сумовитi очi матерi або веселу посмiшку дiвчини з натовпу проводжаючих на космодромi. Бiолог Алк чомусь пригадав своїх кажанiв, над якими провадив дослiди на Землi, i вони здавалися йому дуже симпатичними; вiн тодi вiдкрив у них органи зору, що сприймають iнфрачервоне промiння, i цим самим спростував твердження про їхню бiолокацiю, яке панувало в науцi понад столiття. Еола бачила нахмуренi брови чоловiка, i її охоплював страх за долю експедицiї, бо це гравiтацiйне поле не обiцяє нiчого доброго.

Мабуть, лише сам капiтан не думав нi про що стороннє, зосередивши увагу на приладах. До якої потужностi доведе комп'ютер двигуни, щоб виправити траєкторiю? Скiльки усе займе часу й скiльки поглине пального?

Хронометр вiдстукував секунду за секундою, i тим, хто подумки рахував їх (а були й такi), вони здавалися страшенно довгими. Та ось вiдбило сьому, за нею шосту, п'яту, четверту, третю, другу, останню...

Пуск!

"Вiкiнг" ледь вiдчутно здригнувся, обертаючись навколо поперечної осi, а коли запрацювали головнi двигуни, затремтiв усiм своїм велетенським тiлом.

Нескуба спостерiгав маневр корабля на сферичному екранi, лелiючи надiю, що колосочок траєкторiї виправиться i спiвпаде з пунктирною лiнiєю намiченого маршруту. Та коли вiн побачив, що навiть дюзами наперед "Вiкiнг" не може подолати криву, страх почав стискувати йому горло, стало важко дихати. Комп'ютер збiльшував потужнiсть двигунiв, корпус корабля вiбрував, тремтiв, як у пропасницi, але обрис кривої не змiнився нi на йоту. Отак борсається рибина у мiцнiй сiтi, яка тягне її до судна.

На осцилографi хистка лiнiя потужностi двигунiв торкнулася червоної позначки, половина резервного палива, перетвореного на фотони, вилетiла в космос...

Капiтан вiдiтхнув, опанував себе i, ще раз позирнувши на прилади, наказав припинити це безнадiйне борсання. Двигуни одразу вмовкли, залишився лише шум у вухах.

"Невже таки чорна дiра? - мiркував капiтан. - Цього ще нам не вистачало! Мiцнюща сiтка!.. Якщо це справдi чорна дiра... Звичайними засобами вирватись неможливо. Тяжiння колапсуючої зiрки не випускає навiть фотонiв, а наша максимальна швидкiсть становить лише три чвертi їхньої... Невже безвихiдь? А що, якби прорвати хоч невеличку дiлянку цiєї сiтки? Шарахнути б антигравiтацiйною бомбою. Нехай помiзкують фiзики... Лабораторiя устаткована добре... а може, не бомба, а гармата хай би пробила тунель... Фантастика. Нiчого не вийде... Але не розкисати. Ще чого не вистачало..."

Думка його теж борсалась, як i захоплений тяжiнням корабель, так само натикаючись на непереборнi перепони.

Що вiдомо досi про чорнi дiри космосу? Один затятий математик у годину дозвiлля придумав собi таку задачу: а що, коли дуже велика маса речовини опиниться в дуже маленькому об'ємi, то що тодi буде? Як ця речовина поводитиметься? Розрахунки показали: сила тяжiння так стисне ту масу, що простiр увiгнеться, викривиться i зрештою замкнеться. Математик назвав це колапсом - така зiрка тонула в його формулах, як сонце в морi. З тiєю тiльки рiзницею, що сонце свiтить, а колапсуючу зiрку вже нiхто не побачить, бо її страхiтливе тяжiння не випускає жодного електромагнiтного сигналу. Замiсть сяючої зiрки - чорнота, дiрка, в яку падає все, а звiдти нiщо не вертається.