Артур Кларк: 2001: Космічна одіссея

Зірки проріджувалися, відблиск Чумацького шляху затьмарювався і ставав блідим привидом сяйва, яке дитина вже колись знала й пізнає ще раз, коли буде готова.

Той, хто колись звався Девідом Боуменом, повернувся саме туди, де хотів зараз бути, — у простір, який люди називають реальним.

І ось перед ним блискуча іграшка, котрою не відмовилася б погратися жодна дитина, — планета Земля з її мешканцями.

Дитя Зірок повернулося саме вчасно. Унизу, на переповненій планеті, на радарах замиготіли аварійні сигнали, у небо спрямували потужні телескопи — досі знана історія людства добігала кінця.

Дитя Зірок відчуло, що за тисячі миль унизу вантаж смерті прокинувся й активізувався на орбіті. Та слабка енергія, що містилася в ньому, ніяк не загрожувала немовляті, але воно воліло бачити чисте небо. Дитя напружило свою волю — і мегатонни смерті, що летіли по небу, розквітли в мовчазному вибухові, викликавши на одній половині кулі короткий несправжній світанок.

Потім Дитя Зірок трохи зачекало, міркуючи й випробовуючи свої ще невідомі йому самому сили. Хоча зараз малюк став повелителем світу, він іще не знав, що робити далі.

Проте він щось вигадає.

Роман «2001: Космічна одіссея» написано протягом 1964–1968 років й опубліковано в липні 1968 року невдовзі після виходу однойменного фільму. Обидва проекти розвивалися синхронно й були щільно пов’язані між собою.

Таким чином, я мав унікальний досвід: інколи доводилося писати текст після перегляду чорнових заготовок до фільму, базованих на творі, що вийшов іще раніше, — захопливе, але аж ніяк не дешеве джерело творчого натхнення.

Як наслідок, між книгою та фільмом є більше спільного, ніж вважають зазвичай, але існують і поважні відмінності. У романі космічний корабель «Діскавері» прямує до Япета, найзагадковішого супутника Сатурна. Супутникової системи Сатурна «Діскавері» досягає за допомогою Юпітера: корабель наближається до гігантської планети і, використавши її потужне гравітаційне поле як пращу, прискорюється для другого етапу своєї подорожі. Насправді, такий самий маневр учинив космічний зонд «Вояжер» 1979 року, коли робив першу детальну розвідку на цих далеких гігантах.

Однак у фільмі Стенлі Кубрик вирішив, що розумніше уникнути технічних труднощів, перенісши третю зустріч Людини й Моноліту на один із супутників Юпітера. Сатурн же повністю вирізали зі сценарію, хоч пізніше Дуґлас Трамбалл скористався досвідом, якого він набув, відтворюючи на екрані планету з кільцями, у своєму фільмі «Мовчазна втеча».

У шістдесяті роки ніхто уявити не міг, що дослідження супутників Юпітера відбудеться вже за 15 років, а зовсім не в майбутньому столітті. І ніхто не міг навіть мріяти побачити на власні очі дива, знайдені там. Хоч, очевидно, ми можемо бути певні, що відкриття двох «Вояжерів» одного дня будуть перевершені якимись іще більш фантастичними дослідженнями. Коли писалася «2001: Космічна одіссея», супутники Юпітера Іо, Європа, Ганімед і Каллісто були для людей лише цятками світла навіть у найпотужніших телескопах, а зараз це цілі світи, кожен із яких є унікальним, а Іо, як виявилося, це найбільш сейсмічно активне тіло в Сонячній системі.

Якщо зважити на ці відкриття, то і фільм, і книжка постають у виграшному світлі. Практично немає важливих змін, які мені хотілося б внести в текст. Насправді, цікаво порівнювати зображення Юпітера у фільмі та справжню зйомку поверхні цієї планети камерами «Вояжера».

Варто пам’ятати, що «2001: Космічну одіссею» написано перед визначною подією в історії людства — тією миттю, коли Ніл Армстронг саме мав ступити на місячну поверхню. 20 липня 1969 року було лише віддаленим майбутнім, коли Стенлі Кубрик і я почали міркувати над тим, щоб зняти «легендарний науково-фантастичний фільм» (його фраза). Тепер наукова фантастика й реальність тісно переплелися.

Перед тим, як висадитися на Місяці, астронавти «Аполлонів» дивилися стрічку «2001: Космічна одіссея». Члени команди «Аполлона-8», які на Різдво 1968 року першими з людей мали змогу спостерігати інший бік Місяця, казали мені, що хотіли вже шукати там великий чорний моноліт, але, на щастя чи на жаль, здоровий глузд переміг…

І пізніше траплялися випадки, коли реальність копіювала витвір мистецтва. Найдивніша історія трапилася з «Аполлоном-13» у 1970 році.

Передовсім, командний відсік, де мешкали астронавти, охрестили «Одіссеєм». Якраз перед вибухом кисневого балона, що призвів до передчасного завершення місії, команда слухала уривок із «Так говорив Заратустра» Штрауса — музичного твору, який зараз нерозривно асоціюється з фільмом «2001: Космічна одіссея». Одразу ж після втрати контролю Джек Свайгерт доповів Центру керування польотом: «Г’юстон, у нас проблема». Такі самі слова в аварійній ситуації вимовив і Еал, доповідаючи Френкові Пулу: «Мені шкода, що доводиться псувати вам свято, але в нас проблема». Коли пізніше були опубліковані матеріали щодо «Аполлона-13», Адміністратор НАСА Том Пейн надіслав мені копію й написав під словами Свайґерта: «Артуре, ти ж завжди казав, що так станеться». Коли я згадую низку цих дивних подій, у мене досі виникає неприємне відчуття, ніби і я маю поділяти відповідальність за невдачі астронавтів…