Артур Кларк: 2001: Космічна одіссея

Здавалося, він пливе у вільному просторі, а довкола нього в усіх напрямках мандрує нескінченна геометрична сітка темних ліній, між якими рухаються вузлики світла — котрісь повільно, інші на неймовірній швидкості.

Одного разу він мав нагоду роздивлятися в мікроскоп поперечний переріз людського мозку. Мережі нервових волокон скидалися на такий самий заплутаний лабіринт. Але тоді вони були мертвими й статичними, тимчасом як життєва енергія цього видовища перевершувала саме життя. Боумен знав чи вірив у те, що знає: зараз він спостерігає роботу гігантського мозку, порівняно з яким його власний мозок здаватиметься мізерним.

Видіння тривало лише мить. Потім кристалічні площини, ґратки й безмежна перспектива руху світла зникли, і Девід Боумен долучився до процесу, який ще не переживала жодна людська істота.

Спершу здалося: сам ЧАС побіг у зворотному напрямку. Навіть це диво Боумен готовий був прийняти перед тим, як усвідомив іще більш незбагненну істину.

Його спогади записали немов на плівку, і, контрольований цими спогадами, він почав знову переживати минуле. Ось він у номері люкс — потім у космічній капсулі — відтак на гарячій поверхні червоного сонця — сяйливе ядро галактики — шлюз, крізь який він потрапив у цей Всесвіт. Це не можна назвати видіннями, прокручувалися навіть ті почуття й емоції, які він відчував на кожному з цих етапів; спогади прискорилися, Боумен був змушений переживати їх на шаленій швидкості. Його життя розмотувалось, як магнітофонна касета, що відігравала назад.

Тепер він був на борту «Діскавері», і кільця Сатурна заполонили небо. Після цього Боумен повторив свій прощальний діалог з Еалом, бачив Френка Пула, коли той вирушав на останнє завдання, чув голос Землі, який запевняв, що все гаразд.

І коли він переживав ці події знову, з’явилася певність, що все насправді буде гаразд. Він ішов коридорами часу, вичерпуючи знання й досвід, повертався до свого дитинства. Однак нічого не губилося, жодна з тих його минулих іпостасей; усе безпечно збереглося навіки. Навіть тоді, коли один Девід Боумен припинить своє існування, інший стане безсмертним.

Швидше й швидше час відмотував назад, а він переносився в простий світ своїх ранніх років. Обличчя, які Девід Боумен колись так любив і думав, що втратив через своє покликання, усміхалися до нього. Він усміхнувся до них із любов’ю, але без болю втрати.

Нарешті стрімкий рух назад зупинився, а криниці пам’яті майже висохли. Час чимраз повільніше наближався до запуску маятника, який, здавалося, завмер на мить перед тим, як заново розпочати цикл.

На одну мить час зовсім припинив існувати, маятник змінив свій напрям. У порожній кімнаті, що плавала у вогні подвійної зірки за двадцять тисяч світлових років від Землі, немовля розплющило очі й заплакало.

Раптом немовля замовкло, бо помітило, що воно більше не саме в кімнаті.

У повітрі біля дитини сформувався примарний сяйливий прямокутник. Він затвердів у кристал, утратив прозорість і став залитою блідим молочним світлом плитою. Дразливі, неясні фантоми рухалися на її поверхні й у глибині. Світло і тінь поєднувалися та перепліталися, потім формували чудернацькі візерунки, що почали повільно обертатися в ритмі з пульсацією, яка тепер, здається, заповнила весь Усесвіт.

Такий спектакль привертав увагу дитини чи — австралопітека. Утім, як і три мільйони років тому, це був тільки зовнішній прояв сили, надто тонкої, щоб об’єкт міг сприйняти її свідомо. Візуальне шоу відвертало увагу, тимчасом як справжні процеси відбувалися значно глибше.

Цього разу процес проходив швидко й певно, адже ґрунт був готовий прийняти насіння. Із часу їхньої останньої зустрічі ткач багато чого навчився, та й матеріал, із яким він тепер управлявся, значно поліпшився. Але чи вдасться їм разом створити прекрасний гобелен, покаже майбутнє.

Очима, у яких уже зараз променіло щось більше, ніж людська цікавість, дитина вдивлялася в глибини моноліту. Вона бачила, та ще не розуміла таємницю, яка чекала її попереду. Тепер дитина знала, що повернулася додому, туди, звідки походили предки не лише людської, а й багатьох інших рас, але вона також розуміла, що не може тут залишитися. Попереду чекало ще одне народження, найдивовижніше з тих, що відбувалися досі.

Нарешті ця мить настала, осяйні візерунки більше не відлунювали таємницю кристалового серця. Коли вони зникли, стіни, що захищали дитину, розтанули в небутті, з якого вони виникли на коротку мить, і червоне сонце заполонило все навколо.