Артур Кларк: 2001: Космічна одіссея

Метал і пластик Богом забутої космічної капсули, а також одяг, який колись належав тому, хто називав себе Девідом Боуменом, спалахнули у вогні й розпалися на атоми. Так урвався останній зв’язок із Землею.

Дитина заледве це помітила, миттю пристосувавшись до комфортного сяйва свого нового оточення. Вона ще трохи потребувала матеріальної оболонки, щоб фокусувати свої сили. Тіло дитини відображало її нинішні уявлення про себе, адже в умінні управляти тим грандіозним потенціалом, який дістався їй у подарунок, ця істота все ще була немовлям. Отож такою вона і залишиться, поки не вирішить набути іншої форми або не переросте залежність від матеріального тіла.

Зараз уже час іти звідси, хоч у якомусь сенсі дитина ніколи не покине місця, де переродилася. Вона завжди зостанеться частиною системи, яка використала цю подвійну зірку задля своєї незбагненної мети.

Властивості його сили, хоч, може, і не її природа, трохи прояснилися для зіркового дитяти. Воно розуміло, що зовсім не має необхідності повертатися тією стежкою, якою сюди прийшло. Озброєна інстинктами трьох мільйонів років, дитина усвідомлювала, що через космос є більше шляхів. Стародавній механізм Зоряної Брами непогано прислужився Девідові Боумену, але той, на кого він перетворився, більше його не потребував.

Мерехтливий прямокутник, що колись здавався чимось на кшталт плити з кришталю, досі плавав перед дитиною, невразливий, як і його виплід, до пекла унизу. Прямокутник зберігав у собі невимірну глибину таємниць простору й часу, але деякі з властивостей Усесвіту дитя уже зрозуміло й навіть могло ними керувати. І якою ж геніально простою, якою необхідною виявилася математична пропорція його сторін — 1:4:9! І як наївно було припускати, що ідеальні пропорції моноліту закінчуються тільки цими трьома вимірами!

Дитя зосередилося на вишуканій геометричній простоті свого наставника, поки воно міркувало про це, порожня рамка заповнювалася темрявою зоряної ночі. Сяйво червоного сонця тьмяніло чи, точніше, розсіювалося в усіх напрямках, і перед дитиною відкрився світосяйний вир галактики.

Галактика зараз була схожа на прекрасну, неймовірно деталізовану модель, збудовану з пластику. Але вона була справжня, просто об’єдналася в одне ціле, осяжне почуттями тоншими, ніж зір. Дитина загадала сфокусувати свою увагу на одній із сотень мільйонів зірок, хоч тепер зі своїми новими вміннями вона могла жадати набагато більше.

Ось дитина дрейфує у величній річці сонць, десь посередині між вогнями галактичного ядра й самотніми чатовими — розсіяними зірками обода. А ось вона вже на протилежному боці цієї небесної прірви в зміїних смугах темряви, вільної від зірок. Дитина розуміла, що навколо безформний хаос, у якому помітно лише відбитки сяйва вогняних туманів, які палахкотять по краях далеко внизу. Тут, либонь, зберігався досі невикористаний матеріал першотвору для запуску грандіозних процесів еволюції. Тут Час іще не починався та не почнеться до того, як зірки, що зараз сяють, помруть, лише тоді світло й життя перетворять цю порожнечу.

Колись зіркова дитина вже мимохіть перетинала цю порожнечу, тепер вона мала перетнути її ще раз, нині вже за власним бажанням. Думка про таке випробування наповнила її раптовим жахом, отож на якусь мить дитя повністю втратило орієнтацію, і його нове цілісне бачення Всесвіту тремтіло, погрожуючи розпастися на тисячі фрагментів.

Дитя не боялося галактичних лабіринтів, його душу заповнив глибший неспокій, причиною якого був страх цього ще не народженого майбутнього. Залишивши позаду тимчасові масштаби людського походження, немовля споглядало цей відтінок ночі без зірок і розуміло: то перше об’явлення Вічності розкрилося перед ним.

Потім дитя згадало, що ніколи не залишиться самотнім, і його паніка стала повільно зникати. Відновилося кришталево-чисте сприйняття Всесвіту, тепер, відчувало немовля, воно знову цілком панує над усіма своїми силами. Якщо колись дитина і потребувала підтримки у своїх перших несміливих кроках, то саме в цій порожнечі.

Знову впевнена у власній силі, як дайвер, що розгубився на глибині, але відновив самоконтроль, дитина помчала крізь світлові роки. Вогні галактики подались уперед із уявної рамки, у яку немовля їх увібгало, зірки й туманності пролітали повз нього з ілюзією нескінченної швидкості. Фантомні сонця вибухали й залишалися позаду, а дитина, наче тінь, прослизала повз їхні ядра, холодні темні відходи космічного пилу, що колись так лякали, здавалися не страшнішими, ніж воронове крило на поверхні Сонця.