Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

З’ївши кілька жмень цього «пудингу», Боумен відчув себе ситим і почав шукати щось випити. У холодильнику стояло з десяток бляшанок пива (усі відомих брендів), він узяв одну й натиснув на вкладку, щоб її відкрити.

Кришка відкрилася, як звичайно, уздовж лінії попередньої деформації, де метал був тонший. Але бляшанка не містила пива, здивований і розчарований Боумен побачив усередині ту саму синю речовину.

За кілька секунд він перебрав із півдюжини інших банок і пакетів. Хай що написано на етикетках, вміст був однаковий — вогка синя речовина. Схоже, дієта буде дещо монотонною, а пити доведеться тільки воду. Він наповнив склянку з кухонного крана й обережно її покуштував.

І одразу ж виплюнув ті кілька крапель, які потрапили йому до рота, — смак води був гидотний. Потім, трохи присоромлений своєю інстинктивною реакцією, змусив себе допити решту.

Першого ковтка стало, щоб визначити причину, чому рідина спершу здалася такою огидною. Вона смакувала жахливо, бо зовсім не мала смаку, кран подавав ідеально чисту дистильовану воду. Його таємничі господарі явно вирішили не ризикувати його здоров’ям.

Підживившись, Боумен швиденько прийняв душ. Мила він так і не знайшов, іще одна химерна незручність, зате була гарна сушарка, під якою він деякий час ніжився перед тим, як одягнути білизну, майку й халат із шафи. Потім Боумен ліг на ліжко й спробував осмислити ту фантастичну ситуацію, у якій опинився.

Не досягши в цьому значних успіхів, він перейнявся іншою думкою. Просто біля ліжка стояв звичайний для готелів екран телевізора, Боумен вирішив, що, як і телефон та книги, це лише макет.

Одначе пульт управління на підставці біля ліжка здавався настільки реалістичним, що йому так і кортіло ним погратись, і коли пальці торкнулися кнопки «Увімкнути» на сенсорному диску, екран несподівано засвітився.

Боумен почав запально вистукувати коди каналів у довільному порядку, і майже одразу ж дістав першу картинку.

На екрані з’явився відомий африканський диктор, який говорив про проблему збереження залишків живої природи у своїй країні. Заворожений звуком людського голосу, Боумен насолоджувався ним кілька секунд, навіть не дослухаючись, про що саме він каже. Потім перемкнув канал.

За наступні п’ять хвилин він продивився трансляцію симфонічного концерту Уолтона, дискусію про жалюгідний стан класичного театру, вестерн, демонстрацію нового методу лікування головного болю, інтелектуальну гру якоюсь східною мовою, психодраму, три новинарні коментарі, футбольну гру, лекцію зі стереометрії (російською), кілька налаштунків сигналів і передачі даних. Це був, по суті, стандартний набір світових телевізійних передач. За переглядом Боумен, по-перше, збадьорився, а по-друге, дістав іще одне підтвердження підозрі, яка закралася йому в голову.

Усі програми дворічної давнини. Саме тоді знайшли МАТ-1. Важко повірити, що це просто випадковість. Моноліт промоніторив радіохвилі Землі, чорний-чорнющий блок спостерігав за людством пильніше, ніж воно підозрювало.

Боумен і далі натискав канали, аж раптом упізнав знайому сцену — номер-люкс, де славетний актор люто засуджував невірну коханку. Шокований астронавт упізнав вітальню, ту саму, з якої він щойно вийшов, і коли камера підвела обурену пару до спальні, він несвідомо обернувся, щоб подивитися, чи ніхто не заходить.

Улаштовуючи прийом своєму гостеві, господарі судили про земне життя з телевізійних програм. Відчуття, що він перебуває немов у якомусь фільмі, виявилося правдивим.

Боумен дізнався про все це й на мить пошкодував, що взагалі ввімкнув телевізор, потім він вимкнув картинку. Що робити тепер? Про це він запитував себе, зчепивши пальці замком над головою та втупившись у порожній екран.

Боумен почувався фізично й емоційно виснаженим, але здавалося неможливим спати в такому фантастичному оточенні та ще й далі від Землі, ніж бувала бодай одна людина в історії. Утім, зручне ліжко й потреби тіла разом повстали проти всіх застережень.

Астронавт намацав вимикач світла, і кімната занурилась у темряву. Через кілька секунд утома здолала його.

Тож Девід Боумен заснув востаннє у своєму житті.

У меблях більше не було потреби, тому вони розчинились у свідомості свого творця. Зосталося лише ліжко й стіни, щоб захистити цей слабкий організм від енергій, йому непідвладних.

Девід Боумен спав тривожно. Він не прокинувся й не марив, але більше не перебував у непритомі. Як туман, що нечутно заповзає в ліс, щось уторглося в його розум. Він невиразно відчував це, його намагалися вберегти, бо надто явний вплив зруйнував би його мозок, як пожежі, що вирують за цими стінами, знищили б тіло. Утім, підданий цьому безсторонньому обстеженню, він не відчував ані надії, ні страху, усі емоції немов випарувалися з його душі.