Станіслав Лем - Голос Неба

Я запевнив його, сам у це не вірячи, що той його меморандум сховають у архів, але це його не заспокоїло.

— Пишучи свій меморандум, — сказав Протеро, — я й гадки ще не мав про існування ефекту. Я натрапив на його слід, поки документ лежав у Раша, і навіть думав забрати цей злощасний меморандум, але це якраз могло видатися їм підозрілим! А тепер уяви собі, як пильно вони стежитимуть відтепер за кожним моїм кроком!

Він згадав нашого «приятеля», Вільгельма Іні. Я теж не сумнівався, що той уже мав одержати відповідні інструкції. Я запитав у Дональда, чи не вважає він, що досліди треба припинити, а апаратуру демонтувати або знищити. На жаль, я знав наперед, що він мені відповість.

— Не можна «закрити» вже зроблене відкриття. Крім того, є ще Макхілл. Він слухає мене, поки ми працюємо разом, але я не знаю, що він зробив би, коли б я наважився на те, що ти мені радиш. Втім, якби навіть і в цьому випадку я міг покластися на нього, це нічого не дало б, окрім певної затримки. Біофізики вже склали план робіт на наступний рік. Я бачив чернетку цього плану. Вони збираються робити майже те саме, що робив я. В них є камери, є здібні ядерщики, — скажімо, Пікерінг, — є інвертор; у другому кварталі вони хочуть аналізувати ефекти мікродетонації у мономолекулярних шарах Жаб’ячої Ікри. Їхня апаратура автоматична. Робитимуть кілька тисяч знімків щодня, і ефект сам впаде їм у вічі.

— Наступного року, — сказав я.

— Наступного року, — повторив він.

Ми не знали, що можна до цього ще додати. Поверталися мовчки серед дюн, ледь-ледь освітлених краєчком червоного сонця, яке вже ховалося за виднокруг. Пригадую, що, йдучи, я бачив навколишнє так виразно і воно видавалося мені таким прекрасним, наче я мав от-от умерти. Я хотів запитати Дональда, перш ніж ми розійдемося, чому він звірився саме мені, — але не зробив цього. Справді, не було вже про що говорити.

Проблема, очищена від лушпиння фахових термінів, була проста. Якщо Протеро не помилявся і наступні дослідження підтвердили б попередні, ставало можливим здійснити ядерний вибух таким чином, щоб його руйнівна енергія, перенесена із швидкістю світла, визволилася не там, де бомбу детоновано, а в довільно обраному пункті земної кулі. Під час нашої наступної зустрічі Протеро показав мені принципову схему апаратури й попередні обрахунки, з яких випливало — якщо ефект залишиться лінійним при зростанні потужності й відстані, то обидва ці параметри нічим не обмежуються. Можна було б навіть Місяць розірвати на шматки, нагромадивши на Землі розщеплюваний матеріал у достатній кількості й сконцентрувавши реакцію на Місяці як на мішені.

То були жахливі дні, а ще страшніші були ночі, коли я по-всякому повертав у думках усю цю справу. Протеро потрібен був ще якийсь час для змонтування апаратури. За це взявся Макхілл, а ми із Дональдом засіли за теоретичну розробку даних, причому, ясна річ, ішлося тільки про їхній суто феноменологічний аспект. Ми навіть не домовлялися, що робитимемо це разом — наша співпраця виникла якось сама собою. Я вперше в житті мусив застосовувати при обрахунках певний «конспіративний мінімум» — тобто знищувати всі записи, стирати пам’ять комп’ютера і не дзвонити до Протеро навіть у незначних справах, бо раптове зростання частоти наших контактів теж могло викликати небажаний інтерес. Я трохи побоювався Белойнової і Раппопортової проникливості, але ми бачилися дедалі рідше. Айвор був дуже заклопотаний у зв’язку з майбутнім візитом впливового сенатора Макмагона, людини з великими заслугами і приятеля Раша, а Раппопортом на той час заволоділи інформаціоністи.

Оскільки я, як член Ради, один з «великої п’ятірки», але «без портфеля», навіть формально не належав до жодної з груп і міг вільно поводитися зі своїм часом, мої довгі нічні посиденьки сам на сам із головним комп’ютером не привертали нічиєї уваги, тим більше, що й раніше, хоч і з інших причин, я це теж робив. Виявилося, що Макмагон приїде, перш ніж Дональд закінчить монтаж апаратури. Не бажаючи робити жодних специфічних замовлень адміністрації Проекту, він просто позичав потрібні йому пристрої у інших групах, що не раз траплялося й раніше. Однак він мусив вигадати для решти своїх співробітників інше завдання, яке не викликало б у них сумніву в його доцільності.

Мені важко сказати, чому, власне, для нас так важливо було прискорити досліди. Про подальші наслідки позитивного (по суті ж, негативного) результату наших експериментів у великому масштабі ми майже не говорили, але я шукав виходу і вдень, і вночі; признаюся — у напівсонних мареннях мені ввижалося навіть, що мене оголошено диктатором усієї планети. Я снив, що такої влади ми досягли у дуумвіраті з Дональдом, звісно, в ім’я загального добра. Хоча добре відомо, по-перше, те, що до загального добра прагнули в історії майже всі, і, по-друге, на що такі прагнення врешті перетворювалися. Той, кому потрапила б до рук Дональдова апаратура, міг би загрожувати анігіляцією усім арміям та країнам. Цю можливість, однак, я всерйоз не сприймав, і не тому, що в мені не було трагічної жилки й передчуття втрати, — на моє переконання, нам уже нема чого втрачати, — просто я був цілком упевнений в тому, що така спроба повинна закінчитися катастрофою. Цей крок не приніс би на Землю мир; і я признаюся у своїх мареннях лише для того, щоб показати, який був мій душевний стан.